Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

56.

— Алексе, що відбувається? Чому вона тут? — стримую з останніх сил свою ненависть до цієї жінки, яка зруйнувала мій шлюб.

Алекс нічого не відповідає, а лише дивиться мені у вічі. Вони взагалі нічого не висловлюють, ніби дивлюся на скляну вазу з відблисками. 

Мені хочеться дати йому по обличчю, щоб прийшов до тями й став знову тим чоловіком, з яким ми були близькі. Чомусь ніяк не вкладається у голові їхня дружба, а з урахуванням того, що секретарка назвала його котиком, думаю, у них все набагато серйозніше, ніж у звичайних приятелів та друзів.

— Вибач, Олесенько, але ти не зможеш більше користуватися його коханням до себе та вити мотузки, — з єхидством відповідає Вероніка. — Сашо, давай вже доведемо все до кінця і поїдемо звідси, мені не хочеться перебувати в цьому клопівнику. З глузду з'їхати, дружина Андрія Заремського живе в орендованій звичайній квартирі. А ти горда жінка. Невже не змогла пробачити своєму коханому маленьку інтрижку?

— Пішла ти, — гарчу я, все ще не зводячи очей з Алекса. — Може, щось скажеш, чи так і спопелятимемо одне одного?

— Ти так давно не хотіла зі мною говорити, а зараз вирішила поговорити відверто? — чоловік поважно спирається плечем об стіну, схрестивши руки на грудях.

— Ти давно з нею? — показую у бік секретарки.

— Сашо, скажи їй уже, мені хочеться подивитись на її реакцію. Це має бути весело, — ця ненормальна плескає у долоні та посміхається як гієна, а мене ніби пересмикує від її сміху.

Як не дивно, я не відчуваю страху — все глушить ненависть. Як вона сміє взагалі до мене звертатися, щось про мене говорити, коли липла до мого чоловіка, а тепер у незрозумілому тандемі з моїм уже колишнім хлопцем?

— Слухай, а тобі не набридло бігати за моїми чоловіками? Чи ти беззаперечно довіряєш моєму смаку? — хочу зачепити її.

— Ой, позбав мене від свого психоаналізу, ніхто ні за ким не бігав, ти сама все знаєш. Не сперечаюся, Заремський класний мужик, взагалі не розумію, що у вас спільного? Він так, бідненький, убивався, коли ти пішла, мені щиро було його шкода. Дивлюся, ти даремно часу не втрачала, відразу кинулася в дружбу з Сашком, немов відчула, що на твоєму горизонті нічого не передбачається. Все, як ти казав, котику, мені навіть смішно, від того, як ти їх прорахував, — Вероніка з любов’ю дивиться на Алекса, а він як статуя завмер біля мене. Якби він не дихав, подумала б, що пластиковий.

Взагалі не можу зрозуміти, як ця дівчина може щось робити, крім як дивитися цілодобово телепередачі? Вона справляє враження повної ідіотки, і її слова на кшталт “котику” конкретно виводять із рівноваги. Ніколи не розуміла, як можна дорослих та ділових чоловіків великої тілобудови називати котиком?

— Ніко, помовчи вже, будь ласка, — статуя подає голос. — А ти не дивись на мене, наче здивована, — звертається вже до мене. — Ти думала, я стоятиму осторонь і пробачу Андрію всі його витівки? Хтось повинен пояснити цьому покидьку, що він не король світу, що завжди знайдеться хтось на противагу йому.

— І до чого тут я? — запитую, хоча розумію, що до Андрія не так легко підібратися. Звісно, я цілком можу бути його слабким місцем.

— Ти ж усе розумієш, Олесю, ти ж не дурна. Вибач мені за те, що я роблю, але ти не залишила мені іншого виходу. Спочатку я думав зробити все правильно: приголубити тебе, потім налаштувати проти колишнього, і тоді ти пішла б на все, навіть на помсту, але ти, як завжди, зробила по-своєму, тому ми вирішили трохи переграти.

— Про що ти кажеш? На яку помсту, Сашо? — від його слів спирає подих.

Алекс із Веронікою переглядаються, починають сміятися, а мені стає вже моторошно. Не знаю, що вони задумали, але від цієї нашої вечірки цілком можуть початися проблеми.

— Господи, вона реально дурна, чи прикидається? — не витримує Вероніка і встає з крісла. — Олесю, ти просто пішак в цьому всьому, тебе використали, щоб ти переписала свою частку, тоді в Саші з'являться...

— Помовч! — гарчить Алекс. — Не обов'язково одразу різати правду-матку. Принеси краще документи, вони на кухні. І затримайся там ненадовго, нам з Олесею треба поговорити.

Дівчина робить скривджений вигляд, але все ж таки слухає Алекса і йде на кухню. Все, що вона говорила до цього, здається якимось абсурдом.

— Про яку частку йдеться? — після хвилинної паузи наважуюся таки почати першою.

— Ти мене хоч кохала? — у відповідь запитує Алекс. — Якби Андрій знову не з'явився, у мене був би шанс стати твоїм чоловіком, чи ти б так і тримала мене на відстані?

Не знаю, що відповісти. Мені не хочеться йому брехати, але й провокувати на щось теж не хочеться. Приблизно годину тому я хотіла з ним поговорити, щоб бути чесною, адже вважала, що він заслуговує на чесність, а зараз боюся цієї правди.

— Відповідай мені, — наполягає чоловік.

— Що ти хочеш почути? Я не кохала тебе, напевно, більше змусила себе закохатися, але ти ніколи не був мені противним, просто ти...

— Не він, так? — закінчує за мене Алекс.

— Так, — на одному подиху відповідаю я.

Чоловік крутить головою, ніби не хоче вірити, що я щойно розповіла, і відходить убік.

— Але чому ти була тоді зі мною? Поясни мені!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍