Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Ні, Романе, я щось недоговорив батькові, тому хочу виконати свій синівський обов’язок.

— Антоне, ти виконав обов’язок, — переконував той. — Повернувшись здалеку в рідний край, ти не зневажив батьківську могилу, відвідав і помолився над нею за його душу. Перед нами стоять інші завдання. Ми мусимо думати про їх виконання.

— Романе, мене дуже тягне туди, я поцілую батьків хрест і повернуся, а ти почекай мене у Радехові у знайомих.

— Та коли ти так напосівся, то я тебе одного не відпущу, я піду з тобою.

Ми поїхали. Разом пішли на цвинтар, він вкляк на батькову могилу і довго молився. Я помолився і нишком зиркаю навколо чи, бува, не чигають на нас із-за кущів. Ніби нікого не видно, але на душі неспокійно. Ступив крок до Антона, торкнув плече й кажу: “Ходімо, дорогий побратиме”. Він встав і мовчки пішов за мною. Це був пізній вечір, і добре розгледіти вираз його очей не можна було, але мені здалося, що поруч зі мною не мужній, безстрашний завзятий воїн УПА Олійник, а якась його бездушна тінь.

Ми тихо й обережно виходили з села малими стежками на дорогу. Вийшли й пішли швидко. Минули друге село. За селом зупинили якесь вантажне авто і запитали, куди їде. Водій їхав до Львова. Попросилися підвезти. Водій погодився. Ми залізли в кузов і щасливо приїхали в Підзамче, знайшли квартиру Никифорука, з яким Антон сидів кілька років і домовився був про продовження боротьби. Постукали. Никифорук, не включивши світла, відчинив двері і, упізнавши тихий голос Антона, завів нас до темної квартири, нагодував добре і почав розпитувати про втечу, розповідати про окупаційну владу і спитав, що збираємося робити. Потім примусив нас лягти спати. Спали ми майже до обіду. Пообідавши, обговорювали варіянти подальших дій. Коли згадали про Франківщину, Никифорук дав дві адреси наших людей, до яких можна звертатися за допомогою, а, може, і за співпрацею.

Надвечір подякували господареві й непомітно покинули приватне помешкання. У господаря залишили думку, що пробираємося на Франківщину в гори, а коли вийшли й пішли по майже безлюдній вулиці цієї старовинної околиці Львова, Олійник каже:

— Давай заїдемо ще до сестри. Я забув у неї пару білизни. І ще раз треба сходити до батькової могили.

— Та ти що, Антоне?! Ми ж уже два рази були на могилі твого батька. Досить цього. Їдьмо на Франківщину.

— Ні, Романе, я не можу отак просто податися у гори. Мушу ще раз повернутися у рідні місця.

— Антоне, я визнаю тебе за свого провідника і командира, але кажу тобі: не роби дурниць. За сестриною хатою, за цвинтарем, за всім селом, без сумніву, встановили спостереження і ми потрапимо їм просто у лапи.

— На цвинтар ми пройдемо не з вулиці через браму, а проліземо через частокіл і непомітно проберемося до батьківської могили.

— Ти кажеш дурниці. У них є прилади нічного бачення, і людей своїх вони напевно розставили у всіх куточках. Йти втретє в одну незаконспіровану точку — це грубе порушення правил конспірації.

— Романе, я чую поклик надземного голосу, який веде мене до батьківської могили. Мушу піти ще раз, може востаннє.

— Дорогий брате, не роби цього. Хай батько лежить у спокої. Нам треба думати про живе. Продовженням боротьби ти більше догодиш йому, ніж молитвами біля могили.

— Романе, не відмовляй мене. Мене тягне до могили. І якщо я не піду, то саме небо мене прокляне. Я мушу йти. А ти не йди. На цей раз я піду сам. І повернуся. Тоді разом підемо у Карпати.

— Як ж я можу тебе, свого командира покинути?

— Ти не кидаєш мене, не зраджуєш. Ми просто розлучаємося на одну ніч.

— Не йди, Антоне, прошу тебе, не йди!

— Не проси мене, друже. Я мушу ще раз піти й відвідати могилу батька. Я відчуваю, як він мене чекає. Не можу не послухатися цього поклику. Іду.

Я не знав, що ще міг сказати йому, щоб зупинити, і ми вирушили. Відстав на два кроки, йшов за ним і думав: “Навіщо, Боже мій, навіщо втретє йти на цвинтар рідного села?! Чекісти були б дурнями, коли б не обставили все село і цвинтар сексотами й солдатами. Йдемо в пащу. А якщо дозволити Антонові йти самому і його зловлять, а мене ні, тоді всі в’язні в зонах і всі загалом знайомі й родичі скажуть, що я зрадив. Дожитися до такої ганьби, то краще померти.” Наздогнав Олійника і мовчки пішов поруч. Кожен крок уперед було важко ступати. Коли підіймав ногу, щоб переставити її вперед, наче якийсь магніт штовхав назад, аби не дати рухатися. Вийшли з міста, сіли на попутне вантажне авто і мовчки їхали зі Львівщини на Рівненщину. У кузові стояв якийсь великий двигун. Людей не було. Навкруги глуха ніч і тільки дві фари простромлювали її яскравими променями. Ці промені згущували навколо себе темінь і робили ніч ще темнішою. Ми могли б говорити що хочеш, бо на кілометри нікого ніде не було і ніхто б нас не підслухав, водій у кабіні також не становив ніякої небезпеки, бо його вуха заповнював рівний гул двигуна і нас він не міг чути, але ми мовчали. Нарешті, я знову обізвався.

— Антоне, ну чого ти такий? Ти порушуєш план, що його ми розробили ще в таборі?

— Романе, ти не можеш зрозуміти, що мене тягне до батькової могили не просто синівський обов’язок, а батькова душа, а, може, навіть не душа, а верховна сила, що є і над батьком, і наді мною, і поєднує нас — і живих і мертвих в один духовний безперервний ланцюг минулих і живих Олійників.

— Антоне, ти говориш як філософ, а ми — вояки і наше завдання — воювати. Ти борець за українську справу з 1941 року до 1955 року, був наставником, командував боївкою впродовж п’яти років і командував уміло. Був сміливий і розсудливий, вмів бити ворогів, а тепер дієш вкрай нерозумно. Що з тобою?

— У кожного своя доля…

— Маємо дбати про спільну долю єдиної України.

— Романе, вся душа моя лине до батькової могили, щоб вклонитися йому, ніби обняти своїм духом його. Він кличе мене до себе. Може, він мене благословить і тоді з легкою душею я відійду від нього і