Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Одного разу Семенюк саме пиляв, коли Кандиба просигналив, що мент іде дуже швидко. Роман побоявся вилазити і причаївся під трапом. Мент майже біг, коли дійшов до ставка, раптом стишив ходу і став уважніше придивлятися до води. В’язень причаївся і — нічичирк, тільки й чекав що ось побачить його й закричить. Аж ні, слава Богу, пронесло — мент Семенюка не помітив! А він, коли мент повільно ступав по дошках трапа над його головою, увесь стиснувся, мов загнаний собака, готовий вибухнути найбруднішою лайкою і на мента і на всю московську імперію. А коли його кроки стали віддалятися і зрозумів, що пронесло, то цокотів зубами — не так від холодної води, як від напруги. Подякував Богові і аби зігрітися, став швидко пиляти штиря. Та лишень смикнув ножівку, як вона раптом хруснула. Вилаявся, і, намагаючись прибрати безтурботного вигляду, поволі виліз із води, одягнувся і пішов далі від сажалки.

Нарешті, в’язні перепиляли штиря у воді і спробували, чи можна нижній кінець так відхилити, щоб дозволяв просунутися. На щастя, він трохи відхилився і Семенюк протиснувся на другий бік, потім — назад, потім виставив його, як було раніше. Штирі другого ряду були ще товщі, либонь, не менше 30 міліметрів. Стояли так само густо, що поміж них не просунешся. Довелося пиляти. Олійник — міцний чоловік, та й Роман не з безсилих, і все ж пиляння просувалося вельми повільно. Від незручности часто ламалися полотна ножівок. Іноді це припиняло роботу на кілька днів. Час від часу роботу зривав і дощ, бо ж не будеш у дощ лізти у воду нібито для купання.

Провели змовники нараду втікачів і помічників і прийняли рішення впродовж двох тижнів не пиляти, а уважно слідкувати за всім, що відбувається в зоні. Нічого підозрілого не було помічено.

Аби відвернути увагу, команда розпустила по зоні чутку, що до Олійника приїздить на побачення сестра і, здається, вмовлятиме Антона написати покаянну заяву.

Олійник запросив сестру Надію на побачення. Вона приїхала, привезла гроші, костюм і дві сорочки.

Згодом перепиляли штиря у другому ряді. Його також можна було відхиляти й пролазити. Третій ряд складався з тонших штирів. Один був неглибоко застромлений у дно, його вдалося вигнути настільки, щоб дозволяв протиснутися.

У міру просування підготовки до втечі, в групі наростало хвилювання. Дехто з тих, хто на початку збирався тікати, в кінці підготовки так нервував, що Роман з Антоном запропонували на зборах не йти з ними нікому. Краще до кінця забезпечити їм спокійну атмосферу в зоні й добру підготовку. Це було правильно. Провал під час підготовки означає заміну концтабірного ув’язнення на три роки тюремного. А провал під час виходу із зони — це ризик бути застріленим. Поки йде підготовка, люди витримують нервове напруження. Наближення вирішальної ночі нерви напружує більше і більше. Добре, коли людина в останній день чесно відмовиться і не видасть таємниці. А бували випадки, коли нервування призводило до відмови від підготовки втечі, або ще гірше — викликала підозри в ментів, і ті самі нападали на слід. Семенюк з Олійником почували в собі досить духу, аби продовжити справу і йти на ризик.

— Пане Романе, — запитую я, — що ви планували робити на волі?

— Воювати проти московських окупантів.

— Як? Ви мали надію знайти зброю?

— Ми б її знайшли?

— Де ви збиралися базуватися?

— Знайшли б когось із старих знайомих, а влітку можна було б і в лісі.

— Гаразд, я маю багато запитань до вас, але поки що розкажіть все послідовно, чим закінчилася ваша втеча.

I пан Роман охоче розповів, що було далі.

Отже, в ніч виходу із зони група підтримки поклала опудала на ліжка втікачів, щоб створити ілюзію, буцім вони сплять. З одного й з другого боку ставка хлопці спостерігали за трапами, щоб у разі появи мента, відвернути його увагу якимсь криком чи мовбито сваркою.

Втікачі загорнули черевики й костюми у вузлики, підняли їх над водою і рушили крізь прорізі в рядах стальних стержнів. Пройшовши перший ряд, відхилений штир повернули на місце. І так проминули другий і третій ряд. За собою залишили все в порядку. Пройшли водою біля берега метрів сто чи двісті й тільки тоді ступили на берег, причому — на траву, а не на землю чи пісок, остерігаючись, аби собака не напав на слід. Перевдягнулися в сухе цивільне вбрання, відійшли трохи в глиб лісу, викопали ножами ямку, в якій і заховали мокрий зеківський одяг та черевики. Всупереч тому, що зазвичай втікачі йдуть в бік залізничної станції, вони пішли у зворотному напрямку. Вони знали географію місцевости навколо Явасівської одинадцятої зони. Відійшли кілометрів п’ятнадцять і коли почало розвиднятися, зупинилися в густому теплому лісі, замаскувалися, попоїли і прилягли спочити.

Тим часом у зоні, коли виявили втечу, свої хлопці пустили чутку, що черговий мент перевдягнув втікачів у військову уніформу і пропустив через вахту в той час, коли два інші менти після чаркування міцно спали. Це справило враження — чекісти відразу взялися допитувати всю зміну, що чергувала в ту ніч.

Двоє ж побратимів вирішили не сідати в потяг Явас-Потьма, як це годилося б, а вийти на Сизрансько-Московську залізницю. Харчів вони трохи мали, тож вдень відпочивали, а ночами сільськими й лісовими дорогами за три доби дійшли до Сизрансько-Московської залізниці кілометрів за 15–20 від Потьми, сіли у товарний потяг і поїхали на захід. Удосвіта на одній невеликій станції зійшли, купили в магазині харчів і пішли до лісу на денний відпочинок. Так об’їхали Москву і доїхали до рідних місць у Березнівський район Рівненської области.

Прийшли до Антонової сестри Надії в село Друхова. Розповіли про свої мандри, переночували у сусідів. Як виявилося, пару років тому помер Антонів батько, тож він захотів відвідати могилу і помолитися за його душу. Потім поїхали у Львів до брата Василя Підгородецького. Він розповів про діяльність влади та настрої людей. Люди були незадоволені владою, вони бачили, що їхній боротьбі співчуватимуть і намагатимуться допомагати. Самі до рук зброї не візьмуть, але нагодують і одягнуть. Та не вдалося їм повоювати за рідну неньку…

— За нашими попередніми планами, — розповідав він, — ми мали їхати на Івано-Франківщину, але Антон захотів ще раз повернутися в село і відвідати могилу батька.

— Навіщо, Антоне, їхати туди вдруге. Вже відвідали батька, вклонилися його могилі і досить. Ти знаєш, що за нашими рідними чекісти неодмінно організують