Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

на сходах храму, за його спиною бушує огонь, і він дивиться, як свічник, стіл для священних хлібів гойдаються крізь натовп, в напрямі до римського табору, вони то підіймаються, то опускаються над тілами, головами, щитами, як кораблі на розхвильованому морі.

Леґіонери тим часом вдираються в святилище, п’яні від крові та тріумфу. Вони плюндрують усе, що можуть схопити, зривають золоте та срібне окуття з воріт, стін. Головоломно видираються на зовнішні стіни, щоб дістати прибиті там трофеї, значки та зброю старих сирійських царів, значки десятого леґіону, взяті чотири роки тому у Цестія Галла. Вони плюндрують комору священних убрань, комору прянощів, склад інструментів. З руками, повними коштовних рідкісних речей, поспішають вони через велетенський чотирикутник. Це був вінець походу. Щоб зламати цей дім невидимого Бога та сплюндрувати його, вони вмирали десятками тисяч, вони витримували усяку погань і невигоди. Тепер вони хотіли до кінця навтішатися. Вони кричали, вони валяли все, вони реготали, тупали, танцюючи, своїми обцвяхованими черевиками на підлозі, мармур і мозаїка якої вкриті були трупами та закривавленими пов’язками з ініціалами Макавеїв.

У похмурих проходах, що вели вниз до скарбових льохів, згрудилася сила людей. Ці комори були добре замкнені, але нетерплячі не чекали, доки відсунуть засуви важелями та машинами. Вони поклали вогонь на металічне окуття дверей. Все всередині було охоплене вогнем раніше, ніж розкрилися двері, й от із комор потекли густі тягучі потоки розтопленого металу. У цих потоках були обітовані дарунки римських цезарів і парфянських царів, заощадження галилейських бідняків, скарби багачів із Єрусалиму та приморських міст, сотні тисяч золотих, срібних і мідних монет, вибитих «Месниками Ізраїлю», з відзнаками володарювання Макавеїв і датою: перший, другий, третій рік визволення.

З тріском роздиралися великі завіси, їхні тліючі клапті злітали в повітря. З грюкотом падали балки храмової будівлі, уламки мурів. Поки нарешті пролунав звук, потужніший, ніж гугіт полум’я, падіння балок, дикий спів солдатів, крик умираючих, — звук ріжучий, ревучий, стогнучий, що страшно й огидно відбивався від навколишніх гір. Це гула стоголоса лопатна сурма. Солдати намагалися витягти цей безглуздий дивогляд, але потім кинули, як річ, що не має ніякої цінності, в полум’я, й от полум’я шугнуло в неї, і від того зазвучала сурма.

Це звучання немов збудило Верхнє місто, що після того, як юдейські солдати зруйнували місток до храму, відокремлено лежало на своєму горбі. Зголоднілі, виснажені з Верхнього міста бачили дим, бачили перший огонь, бачили потім полум’я, доки поступово вся біла храмова гора палала аж до основи. Із їхніх висхлих горл не виривався навіть слабенький зойк. Але коли заревіла могутнім криком лопатна сурма, з їхніх тіл прорвалося останнє життя, і зі зойків сотень тисяч у Верхньому місті постав тепер крик — пронизливий, безперервний, розжарений, і гори сприймали цей крик і повертали його назад.

Цього дня багато людей із Верхнього міста прибуло до храму. Їх покликав доктор Ніттаї. Він мав видіння і чув голос. Він пройшов через Верхнє місто, виснажений, проте впертий, і говорив до мас, що вони повинні піднятися до храму, де їм сьогодні з’явиться Ягве як спаситель і визволитель. Стільки віри та владності було в голосі одержимого чоловіка, що хто тільки міг плентатися, ішли за ним. Їх було багато сотень. Споміж цих віруючих тільки деякі змогли, коли військо відступало, врятуватися разом із ним; бо місток до Верхнього міста від храму був вузенький, військо потребувало його для себе, а пройшовши, зруйнувало його. Зверху, від храмової будівлі, йшли полум’я та римляни. Віруючим нічого не залишалося, як рятуватися в найнижчий район храму, до великої колонади південного краю, безпосередньо біля провалля.

Римляни, відігнавши юдеїв із середини храму, протислися тепер до цього найнижчого району. Вони йшли сходами вниз, вони бачили тих, що в галереї, чоловіків, жінок, дітей, значних і маленьких людей, їх було дуже багато, цілі купи живого м’яса. Хоч ціна на невільників через багато полонених надзвичайно впала, все-таки тисячі в галереї становили якусь цінність. В найгіршому випадку їх можна було продавати дюжинами упорядникам ігор. Але солдати не хотіли тепер мати справу з будь-якими обрахунками. Вони хотіли тепер особисто навтішатися. Вони купили цю змогу дуже дорого.

Люди з п’ятого загородили колонаду. Юдеї мали перед собою римлян, а за собою — провалля. Підійшли офіцери, полковники, генерал десятого Лепід. Вони віддали наказ чекати, треба було одержати розпорядження полководця. Але люди з п’ятого зовсім не думали про те, щоб чекати. Вони якраз відібрали значки, які десятий втратив чотири роки тому, і от тепер їм мали зіпсувати перед генералом десятого таку прекрасну розвагу! Вони аж ніяк не були непокірні, вони тільки сміялися добродушно. Та й самі пани не думали про те, що армія має взяти цю масу живого м’яса. Вони по-знавецькому стали перед колонадою у чотири шеренги, потім підпалили кедрові крокви даху. Це справді була грандіозна забава, як ті там, у галереї, почали танцювати, як перші кидалися в провалля або намагалися пробитися крізь ряди солдатів, як їх убивали, як вони вагалися, чи стрибнути їм у провалля, чи загинути від меча або вогню. Збуджено спостерігали солдати, з яким трудом замкнуті тут приходили до певного рішення. Зі задоволенням чули леґіони стародавній смертний крик юдеїв: «Слухай, Ізраїле, Ягве єдиний». Вони часто його чули, але ніколи не кричали його так багато людей одразу. Ягве, Ягве — перекривляли вони, Яг, Яг, кричали вони по-ослиному.

Серед замкнених тут були два пани з Великої ради, яких полковник Паулін знав особисто, Меїр бар-Бельгас та Йо-сиф бар-Далеус. Паулін запропонував обом вийти, здатися йому. Він обіцяв їм пощаду. Але вони залишилися аж доки колонада обвалилася, вони хотіли загинути разом із іншими, вогненною жертвою Ягве.

Священики, яким випало служити, виконували функції своєї служби так, наче нічого виняткового навкруг них не діялося. Вони одяглися, очистили вівтар, принесли святі приряди, як це робили щодня. Уже було там перше полум’я, уже були там перші римляни, священики проходили крізь натовп так, немов нічого не бачили.

Спочатку римляни не зачіпали одягнених у біле зі священицькими поясами. Потім вони стали їх убивати, як і інших. Вони з певним задоволенням дивилися, що чоловік, який носив блакитний пояс цього Ягве, коли вганялося йому в тіло залізо, вмирав так само, як і інші.

Йоанн із Гісхали, коли відступав із храму зі своїм військом, запропонував первосвященику Фанії взяти його зі собою. Але Фанія відмовився. Якби він міг тільки дізнатися, що Ягве хоче від нього! Це дуже важко, що