Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Ну, ти наздоганятимеш, ні? - кинув йому через плече Сорок Третій.

Дикий глянув на небо. Підняв меч і щось сказав. Потім кинувся наздоганяти хлопця. Того ж вечора він вийняв кілька аркушиків зі своєї сумки і показав хлопцеві на кілька миттєвостей. Потім вихопив їх та попросив викликати. Сорок Третій взяв плашку і викликав щойно побачені піктограми. Дикий спостерігав за літаючими у повітрі піктограмами із неприхованим подивом.

- Не миожливо. Так не можна. Ніхто не може. - без кінця повторював Іцуко.

Сорок Третій посміхнувся. Це дикий ще й половини всього не знає. З цього дня справи у них пішли на краще. Рухалися вони швидше, змінюючи іноді один одного. Вечорами дикий давав щось почитати хлопцю. Він завжди брав із собою книги в дорогу. У кожній хатині Іцуко складав книжки в шухляду, а нові виймав. Він сказав хлопцеві, що прочитав їх уже кілька разів, але звик уже читати щовечора. Тому доводиться повторюватись. Нові книги важко роздобути. Майже половину з них і сам Сорок Третій уже читав. Але не говорив про це дикому.

- Ось. Ми прийшли. Відпочивай.

Іцуко сказав зупинитися біля страшного місця. Декілька стовпів стояли, упираючись у небо. Кам'яні стовпи із закріпленими на них скелетами. Наскільки міг судити Сорок Третій, не всі кістяки належали звірам. Добре, хоч свіжих не було. Хлопець відвернувся від них.

- І що ми тут робитимемо? - явно з побоюванням спитав хлопець.

Йому зовсім не хотілося знімати скелети або щось таке.

- Стовп міняти.

Сорок Третій не став розпитувати про деталі. Йому тут не подобалося.

- Хм. Навіть не спитаєш навіщо, чому? І який? І як? - дикий сів прямо на чорне дрібне каміння.

Хлопець похитав головою. Подібні питання і на думку йому не спали. Тут так бридко. Такі стовпи огортав ореол таємничості. Містики. І навіть смерті. Він чув багато розповідей про бідолах, кістки яких все ще висять на стовпах.

- У тебе допитливий розум. Хапаєш все на льоту. Як для вченого – це чудова якість.

Майже такі самі слова говорив йому Серафеїм. Тільки у кабінеті. У затишному та чистому.

- Але користуватись ним ти не вмієш. Абсолютний нуль.

Сорок Третій повернувся до нього. Це щось новеньке. Зазвичай його тільки нахвалювали і дивувалися здібностям. Ще ніхто не казав йому такого, що сказав дикий.

- А що ти дивився? Користі тобі від твоєї голови, якщо вона тільки для того, щоб їсти. Їсти й запам'ятовувати. Що з'їв. Недозволене марнотратство.

- Що ти маєш на увазі? - не витримав хлопець.

- Стовпи. Ти побачив кістяки і відвернувся. Навіть не поставив жодного питання. Ану, глянь на них. І скажи, який саме ми мінятимемо.

Сорок Третій стиснув зуби. Він був злий зараз на Іцуко. Хлопець повернувся до стовпів. Кістки закріплені мотузками. Це означає, що хтось їх натягував, поки плоть гнила чи всихала. На деяких стовпах висіло по два скелети, на деяких по одному. Стояли й такі, до яких кріпилися різні частини різних скелетів. Або великий череп якоїсь тварини на його верхівці. Іцуко по злому й нетерпляче зітхнув.

- Гаразд. Я думав, що розгледів у тобі задатки вченого… - він відвернувся від хлопця і пішов до стовпів.

- Стій. - сказав йому Сорок Третій.

Він подивився на стовпи як на створені драйтлом алхімістичні об'єкти. Тепер перед ним відкрився інший краєвид.

- Третій від початку. Він нижче інших і якийсь… схудлий.

Іцуко задоволено усміхнувся. Сорок Третій продовжив:

- І всі ці скелети спеціально тут висять для того, щоб сторонні дивилися лише на кістки та не бачили, що зі стовпами щось відбувається. А вони виснажуються. І ми прийшли поставити новий. Ось у чому твоя робота – ставити нові стовпи.

- Хм. Навіть, трохи більше, ніж я очікував. Не погано. Зовсім.

Дикий направився до стовпа. Сорок Третій, озираючись на всі боки, поплентався за ним. Як завжди, річка з чорних дрібних каменів означала межу володінь диких. У багатьох місцях з землі стирчали такі стовпи. Він бачив їх сотню разів. Навіть коли з поліота йдеш у місто, то з правого боку далеко можна їх розглянути. Тоді він не наважувався підійти до стовпів ближче. Вважаючи тих, хто їх встановлює, справжніми варварами та живодерами. Тепер же він стоїть тут, по цей бік чорної кам’яної річки. Він мінятиме стовп. Він дикий.

Іцуко тим часом трансформував стовп. Звичайно, спочатку він зрізав ножем усі ремені, що тримали кістки. Тільки потім змінив форму стовпа, і той став кубом. Дикий змусив куб перетекти. Потім злиттям він підтягнув ту частину стовпа, що залишалася вкопаною. Вона виявилася зовсім вже неподобною. Наче, тут стояв не кам'яний стовп, а дерев'яний. Сто років. Його до половини згризли всякі шкідники, а до половини він згнив сам. Потім Іцуко застосував піктограми розщеплення. І нарешті до гори піску, що утворилася, застосував варіативність. Купа чорних каменів тепер лежала поряд із тим місцем, де має стояти стовп. Камені на вигляд були більші за ті, якими вони йшли. Значить, це каміння з часом теж зменшується. Сорок Третій придивився до тих чорних кругляшків, що оточували стовпи. Помітно більші. За ними лежали дрібні, він ще раз обернувся, щоб перевірити це.

- А потім стовпи стоятимуть там? - показав Сорок Третій рукою собі за плече.

Іцуко посміхнувся і схвально кивнув головою. Він повернувся до вежі. Прості піктограми, і вона потяглася за його руками. Стовп створити було зовсім не важко.

- Чому вони зникають? Чому виснажуються? Навіщо їх узагалі ставити? - сипав запитання Сорок Третій.

- На ті запитання, що я міг відповісти, я вже відповів.

Дикий чітко дав зрозуміти, що деякі відповіді будуть приховані від хлопця. Сорок Третій зітхнув.

- А скільки там матеріалу залишилося?

- Ще на три такі самі. - відповів Іцуко.

- А кістки ти не прив'язуватимеш назад? - з легкою огидою спитав хлопець.

- Ти сам хочеш це зробити? - підняв брови дикий.