Читати книгу - "Викрадачі"

вечірці, а також посмішку, нещодавно відпрацьовану. — Мені надали грант, щоб прослухати тут курс пейзажного живопису: восени я починаю працювати викладачем, тож семінар має доповнити загальну картину.

«Картину, — подумки повторила я. — Ось тобі картина, обдарований художнику Френк: я й моє захоплююче майбуття». Що ж, кілька років після закінчення художнього факультету чудово вилікують його від цих уявлень. А з іншого боку — йому вже запропонували місце викладача? Тепер Роберт Олівер був цілком поза моїм полем зору, навіть коли я трохи нахилила голову й розширила кут обзору. Він пішов іще до когось у цій їдальні, так і не впізнавши мене, так і не вловивши в атмосфері, як сильно я бажала, щоб він мене впізнав. Натомість мусила продовжувати балаканину з якимось Френком.

— Де саме викладаєте? — запитала я, приховуючи свою заздрість.

— У Коледжі мистецтв і дизайну в Саванні, — повторив Френк, примусивши мене замислитись. Відразу ж після захисту йому запропонували посаду викладача у тому закладі, де він навчався? Це не було звичайним, тож можливо, він не намарне мріє про блискуче майбуття. Кілька секунд я мовчки гадала, коли почнеться обід і як мені влаштуватися за столом: якомога далі чи якомога ближче до Роберта Олівера. Вирішила: що далі, то краще. Френк із цікавістю вдивлявся в мене.

— У вас надзвичайне волосся, — наважився зрештою сказати він.

— Дякую. Відростила в третьому класі, аби зіграти принцесу в шкільному спектаклі.

Він знову спохмурнів.

— Тож ви займаєтеся пейзажем? Напевно, це здорово. Я майже радію через те, що Джуді Дербін зламала ногу.

— А вона її зламала?

— Саме так. Я знаю, що вона справжній художник, і не з того радію, що вона зламала ногу, але ж як круто, що замість неї викладатиме Роберт Олівер!

— Що ви сказали? — Я кинула погляд у напрямку Роберта попри всі зусилля не робити цього. Тепер він стояв спиною до мене посеред групи студентів, вивищуючись над усіма більше, ніж на голову. Далеко, далеко, у протилежному кінці кімнати. — Викладатиме Роберт Олівер?

— Я почув, щойно дістався сюди серед дня. Не знаю, чи він уже тут. Дербін зламала ногу на пікніку — секретарка сказала мені, що сама чула, як тріщить кість. Складний перелом, багато роботи для хірургів, тому керівник семінару й зателефонував старому приятелю Роберту Оліверу. Можете повірити? Тобто нам пощастило. А Дербін — ні.

Навколо мене немов почала розкручуватися кіноплівка: Роберт Олівер разом з нами на природі, вказує кути освітлення, спрямовує перспективу на оті низькі сині пагорби далі від океану — ті, що я недавно повз них проїжджала. Чи бачимо ми їх з берега? У перший день мушу сказати йому «Ой, привіт — ви, напевно, мене не пам’ятаєте, але…» А потім маю цілий тиждень писати картини, а він знаходитиметься поряд, прогулюючись між нашими мольбертами. Я голосно зітхнула.

Френк виглядав розгубленим.

— Хіба вам не подобаються його роботи? Ну, зрозуміло, він традиціоналіст, але ж як він малює, Боже милий!

Від решти мене позбавили гучні удари дзвону ззовні їдальні — не інакше, сигнал до початку обіду, звуки, які маю чути двічі на день протягом п’яти днів; вони й досі лунають всередині мене, коли згадую. Всі посунули ближче до столів. Я ховалася за спиною Френка, доки не побачила, як Роберт влаштувався поряд зі своєю тісною групкою, наче бажав продовжити дискусію. Тоді я підштовхнула Френка до стільця якомога далі від Роберта з його іменитими колегами. Ми сіли разом і розкритикували обід, який був солідним і корисним для здоров’я, а на десерт подали пиріг з полуницею й каву. Подавали страви студенти коледжу або факультету мистецтв, майбутні художники, які (пояснив Френк) водночас працюють в університеті. Тому нам не було потреби стояти в черзі, тарілки ставили перед нами ці красиві юні створіння. Хтось навіть налив мені води, хоча я сама могла це зробити.

Поки ми обідали, Френк невпинно розповідав про свої заняття в коледжі, свою студентську виставку, своїх талановитих друзів, які роз’їхалися із Саванни до великих міст по всій країні.

— Джейсон зібрався до Чикаго — можливо, я завітаю до нього влітку наступного року. Кожному зрозуміло, що після Нью-Йорка Чикаго — найбільше місто для художника.

І далі в тому ж дусі. Слухати було нудно, але базікання Френка дозволяло мені приховувати свою ніяковість, а коли подали пиріг з полуницею, я вже була впевнена: попереду ще ціла ніч, перш ніж Роберт Олівер упізнає — чи ж не упізнає — мене. Відчувала поряд м’язисте плече Френка, його губи майже притискалися до мого вуха, він, напевно, хотів мені сказати: «Можливо, це тільки початок чогось більшого! Моя кімната розташована в кінці коридору чоловічого корпусу». Під час десерту керівник семінару — чоловік з круглою головою, на якій збереглося небагато сивого волосся, — підійшов до мікрофону в протилежному кінці каретного сараю. Він сказав, який радий бачити таку чудову групу учасників семінару, які ми талановиті, як важко було відмовляти іншим, хто теж подав заявки на участь — бо й вони гарні художники. («А до того ж, кожен вніс би свою платню за участь», — прошепотів Френк мені у вухо.)

Після виступу керівника всі підвелися з місць, ще кілька хвилин поблукали столовою кімнатою, поки студенти-офіціанти прибирали зі столів. Якась жінка в пурпуровій сукні повідомила нас із Френком, що зараз за стайнями влаштують феєрверк, тож усім потрібно зібратися там. Це традиція — у перший вечір влаштовувати феєрверк, пояснила вона, мов сама була тут уже безліч разів. Ми вийшли надвір, у темряву, я відчула знов запах океану, над головою сяяли зірки, а коли ми опинилися далі від будівель, із землі на небо вже дощем лилися барвисті вогні, іскри, осяваючи обличчя людей. За деревами на межі маєтку нічого було не видно, але мені здалося, що чую гуркіт океанських хвиль. У брошурі для учасників говорилося, що маєток розташований зовсім неподалік берега. Завтра побачу на власні очі. На деревах були розвішані паперові ліхтарики, немов ми прибули на велике свято.

На мене накотила несподівана хвиля надії: тут все повинно бути чарівним, участь у семінарі повинна загладити тривалий період утомливої й нудної роботи на викладацьких посадах у невеличких закладах низького рівня — одна в міському коледжі, друга в районному культурному центрі. Що повинно поєднати моє життя трудівниці й таємне життя вдома, з живописом і малюнками. Має покласти край моєму голоду по товариству колег-художників, голоду, який зріс незмірно з того часу, як закінчила університет. За кілька днів тут я зроблюся кращим