Читати книгу - "Викрадачі"

живописцем, ніж будь-коли сподівалася. Навіть жартівливі й неприємні для мене коментарі Френка не могли затьмарити тієї надії.

— Справжня масовка, — сказав він і з цієї нагоди взяв мене за руку своїми впевненими пальцями, відтяг подалі від багаття, над яким клубочився дим.

Роберт Олівер стояв серед людей, старших віком: викладачів і тих, хто бував тут регулярно (я впізнала жінку в пурпуровій сукні), — також у недосяжності для диму, тримаючи в руці пляшку пива. На пляшці грали відблиски багаття, від чого вона світилася зсередини, мов топаз. Роберт слухав, що йому розповідає керівник семінару. Я пам’ятала той його прийом (а може, зовсім і не прийом): він завжди більше слухав, ніж говорив сам. У розмові майже з кожним Роберт змушений був трошки нахилятися, й від цього здавався дуже уважним слухачем — а слухаючи, відводив погляд убік або вгору, немов те, що промовляв співбесідник, надруковано на небі. На ньому був светр з відірваним наполовину коміром — мені здалося, що ми поділяємо любов до старих речей.

Я міркувала, чи не слід підійти ближче до багаття, в освітлений круг, щоб впасти Робертові в око, потім відкинула цю думку. Вже небагато часу залишається до завтрашньої ніяковості. «Так, так, я вас (не) пам’ятаю». Цікаво побачити, правда то чи ні. Френк простяг мені пляшку пива («Якщо не бажаєте чогось міцнішого»). Не бажала. Він тепер притискався до мого плеча, мого старого светра, й після того, як випила трошки пива, відчуття сильної руки, що тримає мою, вже не було неприємним. У світлі зірок бачила голову Роберта Олівера, його яскраві очі на мить зупинилися на язиках полум’я навпроти нас, жорстке волосся диявольськи настовбурчилося, а обличчя спокійне, задумливе. На обличчі було більше зморшок, ніж я пам’ятала, але ж йому має бути вже не менше сорока років. У кутках рота залягли глибокі складки, що зникали, коли він посміхався.

Я обернулася до Френка, який притискався все щільніше до мого светра.

— Мабуть, піду зараз відпочивати, — сказала я, сподіваючись, що це прозвучить байдужо.

— На добраніч. Завтра важливий день.

Останнє мене засмутило. Для Великого Художника Френка завтрашній день не такий важливий, як для мене, але йому немає потреби про це знати.

Френк дивився на мене, не опускаючи своєї пляшки пива, засмучений і надто молодий, щоб приховувати свої почуття.

— Усього, бувайте. Добрих сновидінь.

У довгій будівлі — колишній стайні, переробленій тепер на жіночий гуртожиток (стійла правили за крихітні кімнатки), — ще ніхто не лягав спати. Там, зрозуміло, неможливо було усамітнитися, незважаючи на товсті перегородки між окремими закутками. У приміщенні все ще зберігався ледь чутний запах коней, який згадався мені з раптовою ностальгією: Мазі примусила нас із Мартою три роки наполегливо навчатися верховій їзді. Після кожного уроку вона з великим задоволенням хвалила мене: «Як ти гарно сидиш на коні», — немовби це виправдовувало витрати чималого часу й чималих грошей. Я пішла до холодного туалету в кінці коридора (скоріше, проходу між стійлами), а потім закрилася у своєму боксі й почала розпаковуватися. У кімнатці стояв стіл — досить великий, щоб на ньому можна було малювати, — простенький стілець, невеличкий комод, над яким висіло дзеркало в рамі, вузьке ліжко, накрите вузькими простирадлами, дошка оголошень, на якій не було нічого, крім слідів від кнопок, і віконце з коричневими занавісками.

Постоявши трохи й поміркувавши, що й як робити, я запнула занавіски й витягла свій спальний мішок, розстелила його на ліжку, аби тепліше було спати. Свої злиденні речі розклала по шухлядах комода, а альбоми для малювання й зошит для конспектів поклала на письмовий стіл. Светр повісила на гачку, що був на дверях. Витягла з мішка піжаму й книжку. Крізь зачинене віконце лунали звуки святкування, чиїсь голоси, віддалений сміх. «Чому я позбавляю себе цього?» — запитала сама у себе і з деяким сумом, і в той же час із задоволенням. На стоянці біля маєтку стояв мій пікап, а я після тривалої подорожі була вкрай стомлена й майже засинала. Стоячи перед дзеркалом, виконала свій ритуал роздягання, стягла через голову футболку. Під нею був недешевий вишуканий ліфчик. Я стала струнко, роздивляючись себе у дзеркалі. Такий автопортрет кожної ночі. Потім зняла ліфчик, відклала його вбік і знову подивилась у дзеркало: тільки я й тільки для себе. Автопортрет з оголеної моделі. Роздивившись себе як слід, вдягла сірувату піжаму й пірнула в ліжко, на холодні простирадла. Книжка, яку я збиралася почитати — біографія Ісака Ньютона. Рука сама намацала вимикач настільної лампи, а голова опустилася на подушку.

1879 рік

Любий мій друже!

Твій лист надзвичайно зворушив мене й висловив біль від того, що я завдав болю тобі — це я можу прочитати поміж рядками твого листа, сповненого мужності й самовідданості. З того часу, як надіслав тобі свого листа, я ні на мить не припиняв шкодувати про це, побоюючись, що він не тільки викличе в твоїх думках жахливі видовища — ті, з якими мушу жити я сам, — але може також видатися мізерним благанням про співчуття. Я всього лише людина, я кохаю тебе, але повір, що жодного з названих наслідків я не мав на увазі й не бажав. Соромлячись цих наслідків, я радий, що ти переповіла мені свій сон, люба моя, попри своє небажання. Завдяки цьому я можу страждати по черзі з тобою, як не було б мені прикро, що спричинив тобі безсонну ніч.

Якби моя дружина дійсно померла на руках у такої люблячої людини, як ти, вона почувала б себе в обіймах янгола або ж дочки, якої ніколи не мала в житті. Твій лист викликав дивну зміну в моїх думках про той день (а вони часто приходять до мене й турбують): до сьогодні моїм найбільшим бажанням було, щоб вона померла у мене на руках, якщо вже випало їй помирати. Але тепер гадаю — якби вона помирала в ніжних обіймах дочки, людини, наділеної від природи ніжністю й сміливістю, як ти, то це могло бути більше втішним і для неї, і для мене. Спасибі тобі, янголе мій, за те, що переклала на свої плечі частку мого тягаря й змусила мене відчути ту великодушність, яка властива тобі. Твого листа я спалив, дуже неохоче, щоб ніхто не зміг тебе звинуватити у знанні небезпечних таємниць минулого. Сподіваюсь, що мої листи ти також знищиш — і цей, і попередній.

Мені потрібно на хвилинку піти з дому: сьогодні вранці я не здатний взяти себе в