Читати книгу - "Заклятий козак"

більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.

Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:

- Дідусю, не проганяй мене від себе.

- Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов’язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковсь, не дай панам заманитись на почесті й багатства, а служи вірно своєму народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам’ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться: той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам’ятай, Остапе, що коли б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино люба, - ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так недовго потішився б ти… в мене кожний день дарований… недовго вже того віку - ну, не плач…

Вони обоє заходилися порядкувати першу печеру для прийняття молодих. Остап заспокоївсь і приготовився до свого від’їзду.

Минуло з того часу два тижні. По зимі й сліду не стало. Усе зазеленіло, замаїлось, мов у раю. Старий не знав уже, що робити з радощів. Поцілував усіх та й повів у хату. Молодиця цікаво до всього придивлялася. Вона була сирота, не було їй за ким тужити, жалувати. Старого полюбила вона відразу, їй тут дуже подобалося, тому що тут було захисно. Трохи налякалася, переходячи печерою над потоком, але се скоро минулося. Їй здавалося, що йде до пекла, а вона попала в рай…

VIII

Третього дня після того держав Максим перед печерою пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. В його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.

- Нічого вічного на світі, - заговорив старий, пускаючи Остапа. Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.

Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.

- Прощай, побратиме! Прощай!

Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця й вони пішли в печеру.

На дорогу вирядив старий обох, мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.

В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.

Вийшовши на світ Божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. Їхали мовчки. Остап такий був зайнятий недавньою минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замісів. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села…

Це вирвало увагу Остапа з задуми.

- А де ж люди поділися, що тут жили? - питає.

- Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.

- І довго таке тривати буде?

- Поки всіх панів не виженемо…

Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра. Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря. - Се Дніпро-Славута, - пояснював Карпо, - перехрестись, сину…

Добились нарешті на Січ. Про неї чував Остап багато від діда, й тепер переконався, що воно справді так є, як дід говорив. Знайшов тут і ровесників, з якими скоро заприязнився. Тепер Карпо звернув усю свою увагу на те, щоб Остапа навчити воєнного ремесла. Він вивчив його добре їздити на коні, орудувати шаблею, стріляти, плавати. На сю науку пішло три роки. Остап виріс, мов дуб, був відважний на всяку небезпеку. Його дуже всі полюбили.

За той час виходили ватаги козаків на Україну ляхів карати. Скликали до себе народ, збирали ватаги збройного люду, деколи вертали з великою здобиччю, деколи знову не вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обирали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.

Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п’ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисел і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жоден козацький загін не здужав узяти красноставецького замку.

- А я його таки візьму! - сказав твердо Карпо… - Лагодься, сину, на велике діло.

Остап ходив не раз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись у пишному панському замку серед розкошів. Не раз питав про се Карпа, та ніколи не почув іншої відповіді, як хіба: «колись про се дізнаєшся, тепер пам’ятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?»

А йому настільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, шейх треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з-під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького й не раз пригадував Карпові, що й цього диявола пора б уже на чергу оставити…

- Прийде й на його свій час, - говорив Карпо. Тому-то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецький замок.

- Се в мене останній похід, - говорив Карпо Остапові. - Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття. Та коли сповню мою присягу, то не жаль мені буде вмирати,