Читати книгу - "Чумацький шлях"

Знав: упізнає – запроторить у тюрму або в Сибір. Та й канчуків накаже всипати! Жевріла маленька надія: ачей не впізнає, бо ж одноокий!

Потьомкін простягнув руку до солдата, котрий позаду ніс корзину з нагородами, взяв медаль, ступив крок наперед і підвів свої важкі очі на Івася. Вираз подиву промайнув по його одутлому обличчі. Упізнав!

– Ба! Ба! Ба! – вигукнув він. – Ти? Чумак із Кременчука? Чому ти тут? Чому не в придворному хорі? Ти знехтував монаршою волею? Ослухався мого наказу? Як ти тут опинився?

Івась отетерів і мовчав. Язик – мов отерп, не міг вимовити слова. В живому оці Потьомкіна блиснув гнівний вогонь.

– Ти що – оглух? Я питаю тебе – як ти тут опинився? Адже твоє місце – в Петербурзі! Така була воля цариці! Ти розумієш?

Івась мовчав. Він не знаходив, що сказати.

Потьомкін від цього ще більше злився. Назрівала буря.

І тоді з другого ряду почувся голос:

– Ваша ясновельможність, дозвольте слово мовити!

– Виходь! – неохоче погодився Потьомкін. – Ти хто?

Наперед вийшов немолодий уже, поважний запорожець.

– Я запорожець Безкровний, земляк цього молодика і його вчитель військової справи… А раніше чумакував… Ми з Івасем були разом у Кременчуці, і я знаю всю ту історію…Так от, скажу вам, ваша ясновельможність, святу правду: це ми, чумаки, не пустили Івася до Петербурга, бо нас чекала ще довга дорога в Крим, кожному було ще багато роботи, кожна пара чумацьких рук – на вагу золота! Як було відпустити?

– Та чи ви розумієте, що це непослух? – загримів Потьомкін і притупнув ногою. – Я не знаю, хто допомагав йому. Я знаю, що винен він сам, бо вчинив усупереч волі імператриці! Я позбавляю його нагороди! Я наказую заарештувати його!

Зі свити вийшли два молодці офіцери, стали обабіч Івася. Із старшинського строю метнулися Антон Головатий та Поль Джонс. Не змовляючись, одночасно стали перед головнокомандуючим.

Першим почав Головатий.

– Найсвітліший князю! Не звольте гніватися! Івак – хоробрий воїн і заслуговує найвищої похвали! Я прошу вас бути справедливим… – Він понизив голос: – Погляньте – запорожці невдоволені, хвилюються!

Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.

– Антоне Андрійовичу, не проси… Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?

Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий… Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?

Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.

– Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах, – Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: – Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала… Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде…

Потьомкін перебив його.

– Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!

– Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.

– Я відхиляю вашу просьбу.

– Жаль. Тоді я нагороджу його своєю владою.

Потьомкін скривився.

– По статуту, адмірале, ти маєш таке право. Але боюсь, що це не додасть тобі моєї прихильності.

– А я її і так не відчуваю, мілорде, – відпарирував Поль Джонс і, повернувшись до Івася, зняв із себе хрест Святого Георгія і почепив побратимові на груди. – А для себе прошу відставки.

Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.

Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання – взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.

Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці – на дні.