Читати книгу - "Чумацький шлях"

Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:

– Заплутана історія… Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш… Тоді виникає запитання – а хто ж? А за ним друге – хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?

– Треба шукати того, кому це вигідно, – сказав Капніст.

– Ось у цьому вся заковика – я не бачу того, кому це вигідно, – відповів Пухляков. – Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б… Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?

– Не думаю, – заперечив Капніст. – Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це – тюрма! Або Сибір!

– Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю…

– Не тільки…

– Що ви хочете сказати? – здивувався Пухляков. – Невже ви ще кого-небудь підозріваєте?

– Не підозріваю, але й не виключаю з числа підозрюваних.

– І хто ж це?

– Луша та Василь.

Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.

– І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних? – поцікавився він. – Які у них були мотиви для підпалу?

Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.

– Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші… Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість… Та мало що може підштовхнути людину на злочин!

– Ви маєте якісь факти?

– Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.

– То й що з того? – хмикнув Пухляков. – Через це підпалювати власну хату?

– Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність – страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові – хіба це не причина?

– Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом… А Луша? Яка у неї була причина?

– Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики – старший і молодий – відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії – ось мотив дій цієї дівчини… Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець – Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, накинув би оком на живу і непогану собою дівчину – Лушу… Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря – відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.

Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.

– Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина-наймичка до всього цього могла б додуматися.

– А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого – змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.

– Можна й поговорити, – погодився Пухляков і покалатав дзвоником.

У кімнату зайшов Грицько.

– Чого зволите, пане?

– Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу… Ну оту дівчину, що служила в Хуржика, а тепер служить у дяка. Ти ж знаєш!

– Та знаю… – Грицько м’явся.

– То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга – там!