Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Залишайся тут, негарно так. Нехай собі йдуть.
Негарно, та це стосується і її самої. Негарно, непристойно, нескромно. Лізти на очі, з’являтися без потреби й запрошення. Ніхто ж її не змушував сюди приходити. Вона повинна була не слухати Павлинки. Або втекти відразу ж. Вона ще тут, навіть одна з останніх, навіть не зважаючи на ті пекучі його слова з прихованим, тільки їм двом відомим змістом. Але чи справедливо це, чи слушно? А що він, власне, сказав? І якби вона не опанувала себе, побігла б до нього і навіть при тих чужих запитала б прямо: «Чому ти так говорив, що це значить? Чого ти хочеш від мене, товаришу Балч, Зеноне»? А Павлинка з Семеном все ще пораються з тією Гельцею, з її забрудненими рейтузиками. А Уля, яку Агнешка, виходить, покартала-таки, підходить і розгладжує стрічку на вінку. «ПОЛЕГЛИМ — ЖИВІ». Коротко, по-солдатському. Отож він, цей вінок, для всіх, хоча й поклали його на одній, вибраній могилі. На найкращій могилі героя командира Пживлоцького. Якою невловимою людському пізнанню, а потім і пам’яті є межа між відвагою і слабкістю. А може, Балч говорив неправду?... Це було б підло: мертві ж не можуть захистити себе. Треба й про це іще раз спитати Балча. Він мусить сказати правду. Якщо він обманув, якщо Пживлоцький не був боягузом, то на перший погляд милосердна мовчанка кривдить і загиблого, і його сина більш дошкульно, аніж явний наклеп.
— Де Тотек, Улю?
Дівчина почервоніла, збентежилася. Вона й сама не знає, коли і як зник її товариш.
— Напевне, втік від мене. Він став якимось диким...
Говорить Уля так і похитує собі темною гривкою волосся, і Агнешка сама до себе усміхається ледь помітно й трохи меланхолійно, пригадуючи уже напівзабутий образ переляканої, зацькованої дівчини з отим арканом на шиї.
— Що це у вас за таємниці? Розкажи-но мені.
Уля зиркає на Павлинку й Семена, що стоять тут же, недалеко, й якось безмовно-прохаюче подає Агнешці застережливий знак.
— Ми вам оте покажемо,— рішуче говорить Уля швидким шепотом.— Приходьте туди о третій. О третій Тотек казав, що прийде попрощатися.
— Куди?
— Таж у Кімнату. Ви забороніть ходити туди й Мар’янеку. Мене він не послухає, а вас послухає. Йому під час... цього... не можна там бути.
— То і Мар’янек? — жахається Агнешка.
— Це все через Флокса...— Уста Улі затремтіли, як перед плачем.— Він прибіг туди вслід за Флоксом. І він носить туди їсти Айстрі. Вперся, що це повинен робити тільки він — і все!
— Семене! Семене! — доноситься голос від самого виходу.— Іди ж швидше!
Семен віддаляється якось неохоче, зволікаючи, так нібито повністю вичерпав сьогоднішній запас енергії та послуху. Однак не на Семена дивиться Балч, відвернувшись од своїх гостей і застигши, видно, від того ж, що й Агнешка, спомину. Відстань між ними така ж як і тоді, тільки помінялися місцями і сніг алейки замінили на чорну землю, що пахне березнем, і надію замінили на образу, котру вже не можна загладити. Сьогодні ніхто з них не вийде одне одному назустріч, і про це знають обоє. Може, здогадалися про це саме тепер, коли їхні очі, на мить зустрівшися, безпомилково й точно взаємно віддзеркалюють у собі неуступливу, непримиренну ворожість.
21. Дружня частина роковин— Ну й чолов’яга був! Як бугай,— продовжує свою коронну оповідку Макс — а ревів зі страху, аж землянка тріщала. Тоді я його бух — прикладом по голові. А він тікати не хоче, бачте. Догнав я його, затвором по зубах, щоб мав пельку відкритою, і р-раз! Багнетом у піднебіння. Медицина! Ота-акий шматок заліза без наркозу витяг йому тим багнетом...
Присутні слухають досить уважно, звично, однак сміятися їм не хочеться. То той, то інший перекидає склянку догори дном, допиває.
— Переперчуєш, братику,— позіхає на весь рот Жерар.— Це вже було.
— Розкажіть щось нове,— сонно бурмоче Прокіп.
— Біжи принеси газету — будеш мати нове.
— Послухай радіо...
— ...із штепселем в одному місці. Зіпсоване.
— Нехай коваль щось розкаже, коли йому нудно,— ображається Макс.
— Якщо я захочу. Мені щось не хочеться.
— Відколи це? — Макс, дикувато усміхаючись і блискаючи зубами, простягає вперед залізний кикоть.
— Відчепись, чоловіче. Набрид.
Обидва, заточуючись, підводяться. Юзек Оконь розводить їх мирно і цокається з обома склянкою.
— За наше холостяцьке! — І до Пащука: — Старенький, твоя черга. Починай виступ.
— Як я від фріців утік через комин.
— Було вже...— кривиться коваль.
— Як ти ховався в акушерки під периною...
— Було.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.