Читати книгу - "Зима у горах"

карк, відступив трохи вбік для рівноваги і з силою вдарив їх голова об голову.

Роджер подумав, що кістки черепів обох нападників поламалися. В цілковитій тиші звук удару пролунав гучно й нелюдськи жорстоко. Йорверт відпустив водія, і той упав навколішки. Тоді схопив молодика, який напав на нього з ключем, і заходився молотити його по обличчю й тулубу своїми величезними кам’яними кулачищами. Через кілька секунд Роджер відвів очі. Йому начхати, якщо Йорверт уб’є цього типа, але дивитись, як це відбудеться, він не мав охоти. Можна любити бекон і без того, щоб стояти й спостерігати, як колють свиню. І в ту хвилину, коли Роджер відвернувся, Йорверт притулив молодика до огорожі й почав методично бити його по зубах. Від кожного удару голова молодика стукалась об кам’яну огорожу.

Роджер заплющив очі. Крізь склеплені повіки пробивалось яскраве сонце, і йому здавалось, ніби в усьому світі існує тільки червоний колір. Ребра нили, навіть гірше, вони посилали по всьому тілу хвилі нестерпного болю щоразу, як Роджер вдихав повітря. Все ще сидячи посеред дороги і не розплющуючи очей, він помацав їх пальцями. Ні, не схоже, що ребра поламано, мабуть, тільки тріщини. Він нахилився вперед, його нудило.

Потім Йорверт був уже біля нього, допомагаючи звестись на ноги, і низький, густий Йорвертів голос промовляв по-валлійському:

«Вам погано? Потрібен лікар?»

Роджер розплющив очі.

«Ні, не потрібен,— відповів він.— Ви нагодилися вчасно».

«Спробуйте встати»,— сказав Йорверт.

Роджер звівся на ноги. Дихати стало ніби легше. Мабуть, і тріщин немає, просто синці. Товста шкіряна куртка, яку він надів учора на роботу і яка все ще була па ньому, неабияк пом’якшила удари.

«Здається, в мене все гаразд»,— сказав Роджер.

Позаду Йорверта повільно спинався на ноги один з двох молодиків, той, якому перепало найбільше. На дорозі виднілися плями крові. Водій автобуса, заточуючись, уже поплентався геть, не чекаючи свого приятеля. Він зійшов з дороги й подався вниз відкритим схилом у напрямку до Карвеная і моря. Другий молодик, хитаючись і тримаючись руками за обличчя, рушив слідом за ним.

«Може, краще затримати їх? — спитав Роджер кволим голосом.— Поліція...»

«Та ну її, поліцію,— відповів Йорверт.— Я їх і так як слід провчив. Нехай собі йдуть, нехай з’являться перед Діком Шарпом у такому вигляді».

«Нехай, погодився Роджер.— Певно, так буде краще».

Йорверт пильно подивився Роджеру в обличчя.

«Вам треба трохи полежати,— сказав він,— Ви блідий, як мрець».

«Цілком може бути»,— погодився Роджер. Він провів рукою по лобі — лоб був липкий від поту й холодний.

«Сьогодні вранці автобус не ходитиме,— сказав Йорверт. Я чув про Герета. А вам краще відпочити. Робити вам все одно нічого».

Роджер раптом відчув, що його хилить на сон. Шок, викликаний нападом, ще не минув, і мозок його працював дуже повільно. Зараз найголовнішим для нього було почуття провини перед мешканцями Лланкрвіса за те, що їм доведеться йти на роботу пішки.

«Пробачте, що автобус не піде,— сказав він,— З самою машиною все гаразд. Думаю, вони її не дуже поламали, я їм перешкодив. Але сісти за кермо нікому».

«Я проголосую»,— сказав Йорверт.

«Якщо побачите, що хто-небудь чекає автобуса,— пробубонів Роджер, поясніть, що сталося... чи, зрештою, скажіть, що...».

«Ідіть і полежте, перебив Йорверт.— Якщо вам потрібен лікар, я викличу».

«Ні, не треба»,— відповів Роджер. Сама думка, що лікар його вистукуватиме, обмацуватиме й розпитуватиме, здалася йому нестерпною.

«То я пішов,— сказав Йорверт.— Ці двоє вам більше не попадуться».

Він гордовито поглянув на кісточки своїх пальців.

«Позбивав»,— сказав він.

«Співчуваю»,— промимрив Роджер.

Йорверт широко посміхнувся, засунув руки до кишень пальта й пішов униз по дорозі. Роджер сів на траву на узбочині й дивився, як він іде. І тільки тепер подумав, що не подякував Йорверту. Він набрав повітря, щоб крикнути «спасибі!» вслід Йорвертові, який поволі віддалявся, але від цього ребра йому знову обпекло гострим болем, і він обережно, не подавши голосу, видихнув повітря.

Що ж, Йорвертова правда. Роботи для нього сьогодні немає. Лишається відпочивати. Він підвівся й рушив у тиші ясного ранку до каплиці.

Коли Роджер дістався до каплиці й зачинив за собою двері, він перш за все відзначив, що там холодно, хоч у вікна лилося яскраве сонячне проміння, створюючи ілюзію тепла. У грубці, як він і думав, погасло. Він підійшов до неї, став навколішки, відчинив дверцята й заходився вигрібати золу, щоб розтопити її знову. Добре, що знайшлася хоч якась механічна робота. Розпалювати вогонь— це скромний обов’язок домогосподарок, але таке заняття підбадьорювало, в ньому було навіть щось творче. Відганяючи від себе всі думки, уникаючи найменших згадок про вранішню подію, Роджер зосереджено порався біля грубки, готуючи тріски, грудочки вугілля, сірники. Зачинивши дверцята, відкрив піддувало, щоб потік повітря, посилившись, роздмухав полум'я. Ось так. Роджер почекав кілька хвилин, щоб розгорілося ще краще. Тепер треба напхати черевце грубки «горішками». Він обережно насипав вугілля, зачинив дверцята й сів, чекаючи. Тепло, любе й привітне тепло, повільно розтікатиметься на всі боки далі й далі, аж поки нагріється вся каплиця. А коли стане тепло, його мозок позбудеться скутості й можна буде поміркувати про те, що сталося.

Роджер сидів у дерев’яному кріслі й чекав. Було дуже тихо; він прислухався, намагаючись почути хоч якийсь звук, і не міг. Весь світ, здавалося, заполонили тиша й сонячне світло. Роджер сидів зовсім нерухомо, тільки водив очима, придивляючись до каплиці.

Тут він у безпеці. Йорверт такого страху нагнав на тих двох, що вони сюди нізащо не поткнуться, а Діку Шарпу після такої поразки уже не вдасться найняти інших, щоб повторити напад. Тут йому ніщо не загрожує, тут його лігво й притулок. Але він занедбав свій сховок.

Сонячне проміння докірливо висвічувало плівку сірого пилу, що вкривав підлогу й меблі. Він проведе цей день з віником і ганчіркою в руках.