Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

колод, Інес походжає між ними, спостерігаючи за цим казино, надворі туркочуть голуби в променях лагідного сонця, але тут, серед клубів пари, над дошками й колодами карт у напівмороку горбляться постаті, грати в бриск цими новесенькими картами — це не те саме, що грати моїми старими, які я прибережу, бо там у колоді бракує чирвової дами; ти роздаєш, Сунільдо, твоя черга тягнути, я не хочу грати з Ерною, бо вона махлює, ходи до нашого столу, Ірис, якщо хочеш зіграти в доміно, я тебе навчу, ні, хай Ірис зіграє з нами в перегони коників, ця гра краще пасує таким маленьким дівчаткам, хай з вами зіграє Еліана чи Мірелья, вони забувають про каву, що парує, про хліб, про розпечені очі вугілля, про месу, яку вони мали слухати з Брихідиного радіоприймача, що височіє на серванті, — отець Асокар каже, що нам так можна, бо ми старі, ми хворі, нам важко ходити, але сьогодні ми не слухатимемо месу, тому що наша благодійниця принесла нам ігор і зараз стежить за тим, як ми граємо, вона радісно усміхається, коли бачить наші заплакані очі, коли чує, як стукотять у стаканчику кості, руки, що майже заніміли від складання на купки зелених фішок, чорних фішок для гри, правила якої вони не знають, на підлогу падають скляні кульки, одна стара нахиляється, інша повзає під столом, шукаючи скляну кульку молочно-білого кольору поміж розпухлих ніг, взутих у діряві капці, й варикозних вен, прикритих брудними панчохами, але старі, яким належать брудні панчохи й мозолі, не розуміють, що хтось повзає біля них накарачках; бо я загубила кульку, білу, як молоко, забери ногу, Клеменсіє, яка різниця, що загубилася кулька, давайте вже грати в бриск, буро[55], чирви, покер, монте… ні, ні, тільки не в монте, це гра Диявола і її заборонено законом, що то за гра зі стількома кольоровими фішками, а цю гарненьку дошку треба залишити Риті, щоб вона прочитала мені інструкцію, яка написана тут на дашку, я не можу її прочитати не тому що не вмію, просто букви дрібні, а в мене поганий зір, це правило не з доміно, Маріє, ви вигадуєте правила, які вам вигідні, кажи тоді ти, бо я просто нетямуща баба; година меси минула, але байдуже, меси передають увесь час і пізніше має бути ще одна, гарненька така, але й ту месу ми забули послухати, тому що наші зморшкуваті руки трусять кості, наші шершаві пальці витягають пікові тузи, переносять синього коника на шість клітинок уперед, перекидають усі фішки на дошці, бо Роса Перес змахлювала, я більше не граю з Росою Перес, хай вона пересяде за інший стіл, — бідкаються наші сповнені обурення запалі роти, а тимчасом над вогнем хитається димок, кава холоне, а місіа Інес і далі все походжає і походжає, вона кладе на секунду свою руку на плече Сунільди, яка їй усміхається, вона походжає й нічого не каже, дивиться, слухає й походжає, загорнута у свою шубу карамельного кольору, волочить край свого цеглястого халата між столами, де падають кості, бігають коні, змагаються королі й валети, нагромаджуються чорні фішки й закінчуються білі, — скажіть самі, змахлювала я чи ні, місіа Інес, ви маєте розумітися на цих перегонах машин, — ні, я геть не розуміюся на перегонах машин, а от на перегонах собак розуміюся добре.

— Ну ж бо, посуньтеся.

Ти сідаєш на лавку, кладеш синю коробочку з лілією поруч із дошкою, кажеш, що ти — жовта сука. Інші п’ятеро гравчинь обирають собі тварин і вишиковують їх на старті. Ти струшуєш стакан із кубиками, ставиш його догори дриґом на стіл, закривши кубики, й кажеш:

— Дивіться, вся радість від гри полягає в тому, щоб робити ставки, адже якщо ти нічого не виграєш і не програєш, то навіщо взагалі грати. Якщо переможе жовта сука, кожна з вас має щось мені дати. Що ти ставиш, Рито?

— Мою картату шаль.

— Гаразд. А ти, Антоньєто?

— Цей квітчастий фартух.

— Він перкалевий. А Роса Перес?

— Не знаю… Мої капці…

— Так.

— Дивіться.

— Вони геть розтоптані. Люсі?

— Цю заколку зі справжнього панцира черепахи.

— Цього мало.

— Ну тоді чотири заколки.

Коли вона витягує їх зі свого волосся, його пасма спадають на її плечі попелястим дощем. Ти кладеш заколки Люсі на синю шкатулочку.

— А ти, Ауристело?

— Мою ладанку.

— Вона з ганчір’я.

— Але вона велика й вишита… Вона належала моїй мамі.

— Гаразд.

Ти заміряєшся показати кубик, але перед цим роздивляєшся старих одну за одною. Кубик і далі прихований.

— Ви не питаєте мене, що ставлю я?

— Та ну, місіа Інесіта, заради Бога, не треба!

— Ви вже стільки нам подарували.

— Як вам таке спало на думку, місіа Інес!

— Ну що ви, сеньйоро…

Твоя рука стиснулася над кубиком. Тварини на старті схвильовано чекають на початок забігу. Твоє обличчя насуплене, цим старим невтямки, про що йдеться.

— Ні, так зовсім не цікаво, я теж маю чимось ризикнути. Ви знаєте, що я ставитиму? Якщо я програю, то віддам вам цю хутряну шубу, дивіться, яке хутро, норка, гарненьке, гляньте, спробуйте, коли ви востаннє торкалися чогось такого ж м’якого, воно дивовижне, усі мені заздрили через цю шубу. Тепер вона мені не потрібна. Навіщо мені речі, якщо я взяла обітницю бідності? А каракуль піде слідом за нею. А за нею — діаманти з моєї шкатулки, а за ними — перлини з моїх сережок, а за ними — сапфіровий кабошон. Ось мої коштовності. Ви б хотіли на них поглянути? Він дарував мені їх, але вони мені не потрібні. Ні. Я нікому їх не покажу, аж доки хтось не виграє. Аж тоді я відкрию скриньку. Не раніше.

Поки ти перераховуєш свої ставки, подив приглушує голоси за всіма столами, а затим здіймається гамір, відсуваються й падають стільці, розлітаються кульки й фішки, старих притягують до твого стола твої пишні ставки, розкіш твоїх слів, хутра, перли, діаманти, сапфіри, стіна старих, потрісканих, ніби саман, облич, миготливих очей, тремтливих ротів, старі, що жадають незбагненного, гурт смердючих сірих, а подекуди бурих, старих, довкола шістки гравчинь, і ти — усміхнена, люб’язна, всі погляди зосереджені на стакані, який все ще не дає грі початися, довкола старі й сирітки, які затамовують подих, зачаровані тим безміром, який має відкритися їхнім очам. Ти підіймаєш стакан:

— Чотири. Один, два, три, чотири…

І жовта сука тікає від решти сук, переслідувана мстивими вершниками, які залишають по собі тільки згадку про куряву в сріблясту ніч, вона