Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зіскочила з дивану й потьопала за нею, залишивши чоловіків щось тихо обговорювати. Поки Ольга викладала принесені смачності, а виявились там не лише пиріжки, я поставила чайник на плиту й розвернулась до неї: вона пихтіла, як самовар у стадії закипання, і мені дуже хотілось з’ясувати – через що?
– Ольго, ти чого й справді така зла? – не втрималась я. – Все ж добре.
Вона навіть кулаком по столі пристукнула:
– Добре?! – спалахнула вона яскраво-блакитними блискавками. – Він в тебе брав енергію, щоб відновитись?
– Ні, – здивувалась я. – А що?
Жінка теж здивувалась, оскільки її обличчя аж витяглось:
– Тобто… він витратив останнє, що в нього було, щоб щось зламати?! Ідіот! А, якби сам…
Договорити їй не дав Колвін, що з’явився у дверному отворі разом з Олегом:
– Досить її лякати, Ольго! Нічого б зі мною не сталось.
– А, якби засікли?! – продовжила вона жбурляти в нього свої блискавки.
– Як бачиш, не засікли, – дещо в’їдливо осміхнувся Ігор. – На щастя, я вмію приховувати сліди.
Вона навіть зубами скреготнула:
– Ну, так! Фірмова Колвінська самовпевненість! У тебе все завжди під контролем!
Я помітила, як спалахнув Ігор, та відповісти не встиг, оскільки втрутився Олег:
– Так! Заспокоїлись! Усі живі й, як я бачу, цілком здорові. А ми сюди чай пити прийшли. Сонце, – посміхнувся він мені, – чайник закипів.
Чайник дійсно кипів, та де в нас тут чай – я не мала жодного уявлення й з надією втупилась у Колвіна. Ігор пройшов до шафки, і мені здалось, що він відводить від мене очі. Поки він заливав окріп у заварник, Олег, обійнявши дружину, вивів її до вітальні, звідки незабаром долинули приглушені голоси, що сперечались.
Колвін відійшов до вікна й зіперся на підвіконня, щось там видивляючись у темряві. І ось ця людина мені казала, що я вбиваю до своєї голівоньки дурні думки?! Я підійшла до нього й обійняла зі спини:
– Невже не я одна вмію щось надумувати?
– Тебе не лякає мій авантюризм?
– Що й треба було довести, – пробурчала я. – Може, позмагаємось: хто з нас авантюрніше?
Він розімкнув мої руки й повернувся, уткнувшись губами в моє чоло:
– І що ж тебе може злякати, синице?
– Втрата…
Щось відповісти Ігор вже не встиг, оскільки до кухні повернулись Дубовські. Усміхнений Олег обіймав за плечі все ще похмуру дружину. Падаючи на стільця, Ольга таки вичавила з себе:
– Пробач, зірвалась.
– Проїхали, – кивнув Ігор і почав розливати чай.
Після нещодавньої суперечки розмова не клеїлась. У повітрі висіло таке густе напруження – хоч ножем його край! Якщо не розрядити, то іскри посиплються, а я до світських бесід, як на зло, не призвичаєна. Та комусь же треба це якось утрясти!
– Як хлопчаки? – звернулась до обох Дубовських. – Історія з тролями не відбила в них бажання гуляти по просторах Зимолісся?
Олег тільки фиркнув:
– У них відіб’єш! Артемка взагалі нічого толком не встиг зрозуміти, а Артур бігає бідкається, що його там не було, тому що мама не пустила.
– О, так! – пробуркотіла Ольга. – Добре, що моїх сил та авторитету поки достатньо, щоб тримати цього вояка у вузді. Підросте, – вона окинула поглядом чоловіка, – й рвоне слідком за батьком.
Посмішка, якою Дубовський винагородив свою дружину, була такою ніжною, що аж ніяк не в’язалось в моїй уяві з цим суворим воїном:
– Радість моя, я також був хлопчиськом, і також намагався рвонути за батьком. Як бачиш, дотепер живий.
– Чиїми стараннями? – пирхнула вона неголосно.
Він обійняв її за плечі й поцілував у скроню:
– Твоїми, звісно. Повір, і на нашого розбійника знайдеться яка-небудь чарівниця, і буде в нього цілих дві рятівниці. Головне, – розсміявся він, – між собою потім не побийтесь, з’ясовуючи, хто з вас двох його більше любить.
– Троє, – вставила я.
Всі здивовано повернулись до мене.
– Артем же буде цілителем? – уточнила я.
– От бачиш, – знов засміявся Олег, підморгуючи мені, – потроєна допомога Артуру гарантована.
Фух! Навіть Ольга вичавила з себе щось на зразок посмішки, а я тихесенько видихнула. Насилу, та все ж розвіяти напружену атмосферу вдалось, і до кінця такого дружнього чаювання розмова текла спокійно й невимушено. Вже прощаючись, Дубовська повернулась до мене й тицьнула пальцем в Колвіна:
– І все ж таки! Не дозволяй йому бездумно пхати голову у різні авантюри! Бо він любитель подібного.
– Та я в курсі, – кивнула я у відповідь. – Тільки ще не з’ясувала: в кого з нас голова більш бездумна?
Ольга приречено закотила очі, а її чоловік задоволено хмикнув:
– Що й треба було довести: вони знайшли один одного.
– Я помітила, – буркнула вона. – А лікувати потім мені й до того ж вже обох.
Ігор тільки головою похитав. Та, як тільки за Дубовськими зачинились двері, він розвернувся до мене, хижо блиснувши очима:
– Так хто тут в нас більш бездумний?
Швидко зметикувавши, що слідком за сімейством вискочити мені точно не вдасться – шляхи перекриті, я позадкувала до сходів нагору:
– Що ж ви хотіли, Ігоре Дмитровичу? Маску з вас давно вже зірвано, а за нею і весь професорський лоск упокоївся з миром… чи без нього. Це вже – як вам завгодно, – підіймалась я все вище та вище, поки він повільно та невідступно йшов на мене.
– Тобто, – нахабно усміхався він, – прикидатись марно.
– А сенс?
– Ну, ні – так ні, – він стрімко рвонув вперед, намагаючись ухопити мене за руку.
Скрикнувши від несподіванки, я перестрибнула всі сходинки, котрі відокремлювали мене від верхнього поверху, та кинулась до спальні. Так, укриття – так собі, та іншого ж нема! Цілком очікувано, біля самих дверей у спину мені вдарив повітряний потік і міцні чоловічі руки, обхопивши мене навколо талії, здійняли над підлогою та так і понесли туди, куди я взагалі й проривалась, щоправда, не за цим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.