Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Ці маски врізалися Святославу в пам'ять назавжди. Вони нагадували про те, чого він хотів би ніколи більше не переживати.

Все ще зосереджений на екрані, Святослав написав:

– Ось ця, друга, три силіконові маски, якихось чудовиськ.

Він обережно натиснув «Відправити». Як у цей момент дід знову чхнув – спробував стримати, але не вийшло.

Через кілька миттєвостей на екрані з’явився новий рядок:

– Вітаю, Святославе. Тепер я знаю, що це саме ти. Думаю, настав час нам познайомитись. Я вишлю адресу, де мене знайти.

Святослав закусив губу, вагаючись. Його пальці затримались на клавіатурі, поки він не написав:

– Чому я маю це робити, навіть якщо ти не той, хто мене переслідує?

І після паузи знову з'явився текст:

– Тому що те, що на тебе чекає в шафі, буде набагато небезпечніше за людину, яка тебе переслідує.

«Шафа». Святослав згадав хмару зі сну – чорні промені, які розходились в різні боки, і своє обличчя такого ж огидного кольору, як бліде обличчя переслідувача ворона. Але все це, зрештою, було лише сном, мабуть, навіяним постійними словами Тімура, який неодноразово заявляв, що не збирається йти до шафи.

Знову поглянувши на екран, перукар написав, намагаючись дізнатися більше:

– А що мене очікує в шафі?

Лестер відповів через секунду:

– Поясню при зустрічі.

І одразу після цього з'явився новий рядок:

– Кінець розмови.

***

Повернувшись з бібліотеки, Святослав майже не сумнівався, чи відгукуватися на запрошення Лестера. Залишалося лише подбати про маскування. Він швидко вирішив, що зробить із волоссям, яке давно вже потребувало догляду. Вирізавши кілька пасом, перукар пофарбував їх у темніший відтінок, щоб ті виглядали більш схожими на вуса. Фарбу вибирав з того, що колись приніс додому з роботи, і на цей раз довелося обходитися без порад Степана. Соню у свої плани він вирішив не залучати. Тож правильний відтінок ледь підібрав.

Клеїти волосся виявилося ще тим випробуванням. Кілька спроб було змарновано, поки він нарешті не досяг бажаного результату. Робота над деталями затягнулася на цілу годину, але тепер, дивлячись у дзеркало, Святослав бачив зовсім іншу людину. Темні окуляри додали завершальний штрих, і тепер його образ нагадував трохи нервового ботаніка.

Навколо якраз вмикалися ліхтарі, хоча на вулиці ледь сутиніло. Святославу в новому образі подобалося. Він відчував себе зовсім іншою людиною. Вуса, щоправда, трохи свербіли, але це лише додавало образу живості. Уявляючи, як простий перехожий запитає його ім’я, Святослав уже знав, що відповість: Сергій чи, можливо, Андрій, але ніяк не Святослав. Ця думка його тішила. Нарешті він почувався розкутим, неначе отримав свободу рухатися без оглядки і постійної тривоги.

Проте десь у глибині все ж відчувалося легке хвилювання, воно пробігало по правій руці тонким нервовим струмом, приємним і неприємним водночас. Але страху перед зустріччю з Лестером, ким би той не був, він не відчував. Навпаки, цікавість і якась невловима впевненість підштовхували його йти далі.

Знайшовши будинок під номером 36 на вулиці Шовковичній, Святослав упевнено увійшов у двір і попрямував до під’їзду. Двір здавався тихим і безлюдним, лише кілька припаркованих автомобілів нагадували про присутність інших. Святослав вирішив не користуватися своїм авто, передбачливо вважаючи, що ті, хто вважали його ворогом – чи то ворогом країни, чи, можливо, всього людства – могли вже дізнатися номерні знаки його машини. Як він колись дізнався номер того червоного седана.

До того ж, зараз місто задихалося в заторах, особливо в центрі. Вечірній час тільки підкреслював важливість рішення пересуватися пішки. Святослав спокійно подивився на таблички біля входу в під’їзд, шукаючи потрібну квартиру.

Ще вчора ввечері, зі свого ноутбука, Святослав написав Лестерові час, у який планував прийти. Лестер без жодних заперечень погодився.

У під’їзді Святослава одразу зустрів різкий запах свіжої фарби – стіни між поверхами явно нещодавно оновили. Цей факт приємно здивував, адже в таких будинках рідко дбали про чистоту та естетику. Святослав зупинився на мить, щоб прочитати табличку з номерами квартир. Квартира 53 була на шостому поверсі.

Ліфтової шахти в будинку не передбачалося, тому довелося підійматися сходами. Кожний проліт здавався трохи довшим за попередній. Тривога, що пробігала, немов легкий струм, уздовж правої руки, поволі наростала. Проте він старався тримати себе в руках, відганяючи нав’язливі думки.

«Може, Лестер і справді просто Лестер, – розмірковував перукар. – чи хтось, інший, а не Мрець.»

Святослав обережно подзвонив у двері 53-ї квартири, уважно стежачи, щоб не забруднитися акриловою фарбою, яка, як з’ясувалося, вже висохла. Почекавши хвилину розглядаючи сусідні квартири, він натиснув дзвінок вдруге, притуливши вухо до дверей. Усередині було тихо.

Чому ж Лестер привів його сюди, а тепер не відчиняє? Святослав натиснув дзвінок ще раз, а потім обережно взявся за ручку. Двері несподівано прочинилися самі, як це сталося після їхнього повернення з Лумшор із Сонею. Невже і тут крадії?

– Агов, є тут хто? Я шукаю Лестера, – гукнув Святослав у квартиру. – Лестере, ви тут? Це я, Святослав, ми домовлялися, пам’ятаєте?

На мить у голові промайнула думка: а раптом це пастка? Але відступати Святослав не збирався, принаймні не сьогодні. Рішуче переступивши поріг, він опинився в темній прихожій. У кутку, за вішалками з куртками, стояла тростина для інвалідів. На всякий випадок Святослав узяв її до рук.

– Ще раз питаю, тут хтось є? – повторив він голосніше.

У цей момент у кишені Святослава задзвонив мобільний. Палиця, якою він тільки-но озброївся, вислизнула з рук і глухо гепнулася на паркет. Швидко засунувши руку в кишеню, перукар боковою клавішею вимкнув звук «Meizu» і витяг телефон.