Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

На екрані світився номер, збережений під літерою «А» – це був той самий адвокат з Італії. Він телефонував уже, мабуть, двадцятий чи навіть двадцять перший раз. Святослав, як і раніше, не збирався відповідати, тож і цього разу просто проігнорував виклик.

– Вибачте, це мій телефон... Я вже всередині квартири. Агов! – озвався Святослав, одночасно позираючи то на відчинені двері за спиною, то вперед.

Ховаючи мобільний назад до кишені, він відчув, як знову почали свербіти вуса.

Хоча у кімнаті попереду й горіло світло, відповіді звідти так і не пролунало. Святослав обережно підняв тростину і повільно рушив до відчинених дверей, зазираючи всередину.

На підлозі біля чорного шкіряного крісла на колесах лежала бабуся. Точно така ж палиця, як у його руках, валялася поруч із нею. За кріслом, з якого вона, схоже, впала, стояв стіл. На столі виднівся монітор, кілька світлин, трійко книг і небагато інших речей. Під столом стояв системний блок і щось схоже на низький пуфик. Мабуть, це була підставка для ніг чи однієї хворої ноги. У самій кімнаті, з шафами, ліжком і дзеркалом, яке нагадувало те, що Святослав колись розбив у ванній, панувала чистота й затишок. Версія з крадіями одразу відпала – тут усе виглядало спокійно і впорядковано.

Проте бабусі, яка лежала на підлозі, можливо, ще можна було допомогти. Святослав, власник перукарні «Джентльмен», не вагаючись увійшов до кімнати.

Святослав навис над бабусею, вдивляючись у її відкриті очі. Але вони були порожні, неживі – як у пластикової ляльки. Не зволікаючи, він обережно присів, нахилився ближче й підставив вухо до її вуст, сподіваючись уловити хоча б слабкий подих. Проте все виглядало так, наче бабуся вже ніколи не дихатиме.

Як він і передбачав, жодного подиху чи навіть натяку на життя він не відчув.

Випроставшись, Святослав вирішив перевірити більш дієвим способом. Тростиною, яку приніс із передпокою, він легенько штовхнув бабусю в плече. Так, це зовсім нечемно, але якщо вона мертва, лишати тут власні відбитки було б вкрай необачно.

Стара не ворухнулася. Проте Святослав помітив щось інше – у дзеркалі за її спиною відобразилося настіж відчинене вікно. На підвіконні лежали перевернуті вазони. Здавалося, хтось поспіхом покидав кімнату, тікаючи саме через це вікно. Звідти було цілком можливо перебратися на дах сусіднього будинку.

З грудей небіжчиці через хустинку проступила кров. У Святославових очах вона, звісно, була не багрового кольору, але це не заважало її ідентифікуванню. Тепер все ставало ясніше: бабцю або ж застрелили, що було найімовірніше, або ж проштрикнули ножем, що, з огляду на положення тіла, було малоймовірним.

Перш ніж Святослав, усвідомивши, що сталося, кинувся якомога далі від місця злочину, він вирішив оглянути стіл. Треба було зрозуміти, навіщо так званий Лестер привів його сюди. Щоб підставити? Перукар знову почухав вуса, міркуючи над цим.

На моніторі був відкритий сайт того самого Лестера, з уже знайомими світлинами: оглядове колесо, швейна фабрика, поле з пшеницею та інші місця спалахів. Поруч виднілося ще одне вікно – пошта. Там залишилося не відправлене повідомлення такого змісту:

«Він мене знайшов, будь ласка, приходь раніше.»

Й адреса одержувача виявилася адресою Святослава.

– Він мене знайшов, будь ласка, приходь раніше, – повторив він уголос, мимоволі поглянувши на бабусю.

Торкатися миші, щоб копатися далі в комп’ютері, Святослав не планував.

На столі поруч лежала мапа, схожа на ту, яку показували по телебаченню з місця, де знаходився замінований сарай із родиною Тімура. На мапі також розміщувалися позначки, і вони збігалися з місцями, де у Святослава відбувалися спалахи.

Придивившись уважніше, звісно, не торкаючись її, він помітив одну важливу деталь: помітки біля озера не було.

– Клятий експеримент, – проскрипів він крізь зуби.

Тепер Святослав перевів погляд на світлини в рамочках. На першій зображувалося велике сімейство з семи осіб: четверо хлопців, жінки та дівчина. На другій – лише портрет молодої дівчини, а на третій – портрет жінки.

Його увагу привернула саме світлина з дівчиною. Вона здавалася знайомою. І Святослав пригадав де бачив її. Це була Лейла – ще одна людина зі спалахом, яка на сайті Лестера значилася живою. Інша жінка на світлині теж була схожа на неї, тільки старшу років на тридцять.

Святослав знову подивився на бабусю на підлозі. Старе, вкрите зморшками обличчя змінилося, але не настільки, щоб у ньому не впізнати риси тієї самої особистості. Виходило, що небіжчиця – це Лейла. І водночас вона була Лестером.

Саме ця бабуся, яку застрелили ще до їх зустрічі, виявилася тією самою людиною, яка запросила його сюди.

Тепер потрібно було якнайшвидше забиратися звідси. Однак, перш ніж зрушити з місця, Святослав ще раз кинув погляд на змарніле, виснажене життям, а тепер і знекровлене смертю обличчя Лейли.

– А яким чином, скажіть на милість, ви підкинули мені ті маски? – тихо промовив він, уважно оглядаючи небіжчицю. Її тіло виглядало доволі гладким, з тростиною поруч.

Він ще раз почухав вуса, але часу на роздуми в цій квартирі більше не залишалося.

Святослав прихопив палицю з собою і, виходячи з дому, на всяк випадок прикинувся кульгавим на ліву ногу – так його маскування виглядало переконливішим.

На подвір’ї, на щастя, не було нікого, окрім зграї котів. Він розігнав їх, обережно проходячи між ними, і кульгаючи вийшов за ворота. Але за ними ситуація змінилася: на вулиці метушилося чимало людей, а неподалік, з іншого боку дороги, повільно прогулювався поліціянт.

Побачивши поліціянта, Святослав без жодних різких рухів звернув у протилежний бік, хоча це й було не в його напрямку. У потрібний йому бік якраз рухався слуга закону.

Відійшовши трохи далі від тієї кімнати з мертвою бабцею – точніше, Лейлою чи Лестером, – він відчув, як серце шалено закалатало, а на зміну холодній рішучості прийшов страх. А те дивне відчуття, що бігало правою рукою, зникло.