Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

книги з консольної полиці, проте потім зупинилася. Анниного щоденника ніде не було.

Що, як він не в квартирі? – розгублено крутила головою дівчина. – Що, як Анна залишила записник у машині? Або взагалі зберігала у школі?

Рута вже намірилися забратися з вітальні, щоб обстежити шухляди у перехнябленій коридорній шафі, коли раптом зачепилася поглядом за одну книжку. Вона не вважала Якова Демидовича педантом, але книги завжди були для нього предметом особливої дбайливості. Навіть зараз, попри навколишній безлад, книги в шафі було розміщено строго за авторами й за роками видання для кожного автора. За винятком однієї – на четвертій унизу полиці, що лежала горизонтально поверх інших книжок. Усі вертикально, у строгому порядку, а одна просто лежить. Корінець книжки був коричневий, та попри це Рута випростала руку й узяла її. На палітурці не було назви, а внизу, під задньою сторінкою обкладинки, теліпалася гумка, що розсипалася від самого доторку. Дівчина перегорнула обкладинку й похлинулася вдихом – вона тримала в руках «Молескін» Анни. Кілька секунд Рута розгублено кліпала, не вірячи в те, що їй вдалося. Записник від часу потемнів, став майже бронзовим, і якби він не лежав, а стояв вертикально, вона нізащо не виявила б його серед тисяч інших книг у цій квартирі.

Не вчитуючись, дівчина перегорнула кілька сторінок. Записи вицвіли, та абсолютно точно залишалися читабельними. Від нервозного передчуття у неї на секунду потемніло в очах. Утім Рута швидко опанувала себе, згорнула записник, прошмигнула під скособоченою шафою назад у коридор, повернулася до спальні та підступила впритул до вікна. Тут було трохи світліше.

Вона взялася гарячково шелестіти сторінками, шукаючи останні записи, проте прочитати нічого не встигла. Крізь одноманітний бентежний гул, який і на мить не затихав і весь цей час пульсував на півночі, несподівано прорвався оглушливий гуркіт. Звук був такої сили, що в будинку затремтіли шибки, а підлога захиталася, наче під час землетрусу. Рута виглянула у вікно якраз учасно, щоби побачити, як цегляна дев’ятиповерхівка на Княгині Ольги, метрів за двісті від будинку Якова, немовби провалюється сама в себе. Її стіни раптом укрилися тріщинами, бетонні перекриття, неначе доміно, почали руйнуватися під власною вагою, зриваючи від підніжжя густі хмари пилу. За чверть хвилини з гуркотінням, від якого закладало вуха, тридцятиметрова дев’ятиповерхівка впала, повністю щезнувши в клубах сірої порохняви. За пиловою хмарою мав би виднітися парк Шевченка, а натомість зловісно тріпотіла пітьма.

«Ніхріна собі», – прошепотіла Рута. Вібрація вляглася, однак дівчиною продовжувало тіпати, тепер уже з переляку.

Притиснувши записник до грудей, вона метнулася з квартири. Мерщій збігла на перший поверх, озираючись на чорноту, обігнула будівлі, виштовхала з кущів свій «Dorozhnik» і помчала на південь, геть від темряви.

Земля під колесами час від часу здригалася так, ніби десь позаду тривало виверження вулкана. Рута більше не мала чіткого плану та рухалась навмання. Вирішила, що виїде за місто й заховається в кущах понад дорогою, сподіваючись, що їй вистачить часу до того, як спрацює будильник, аби хоча б одним оком кинути в Аннин щоденник. Вона розуміла, що це її останній шанс – удруге поцупити записник з-під носа у потвор не вдасться, – а тому, мружачи очі від пилу, здійнятого ударною хвилею, щосили налягала на педалі.

Позаду неї з гучним тріском валилися дерева.

Проминувши кілька кварталів, дівчина звернула на вулицю Олекси Новака, бо далі на південь дороги, по суті, не було – повністю заросла чагарями. Не збавляючи швидкості, Рута прокотилася повз другий корпус НУВГП і порівнялася із входом до третього, коли ланцюг, який з’єднував шестерні, з лунким «дзенннь!» розірвався. Шестерня заднього перемикача передач злетіла з кріплення й шугнула асфальтом, обганяючи велосипед.

Скривившись, наче їй скрутило живіт, дівчина загальмувала. Серце перетворювало на відбивну м’язи грудної порожнини, від поту чухалося під пахвами. Вона нестямно закрутила головою, вперлася поглядом у темний прямокутник входу до корпусу (дверей не було), якусь мить, вагаючись, роздивлялася його, а тоді, схопивши «Молескін» із кошика, шпурнула велик на асфальт і побігла до університетської будівлі.

87

Підлога була дерев’яна, і розсохлі дошки гостро зарипіли, коли Рута зайшла.

Коридор пролягав углиб будівлі на півдесятка метрів, а тоді роздвоювався. Ліва його частина закінчувалася глухим кутом, права вела до сходів на другий поверх. У галереї було лише двоє дверей. Дівчина смикнула за ручку найближчих. Завіси скреготнули, Рута встромила голову в отвір і роззирнулася.

Приміщення за дверима виявилося велетенським і завдяки широким вікнам уздовж південної стіни достатньо добре освітленим. Насамперед Рута зауважила височенну стелю – перекриття відділяло від підлоги щонайменше п’ять метрів. Потім вона побачила вантажівку з піднятим капотом і частково вийнятим двигуном. На ободі масивного чорного колеса білів напис крейдою «КрАЗ». Над затягнутим брезентом кузовом висіли гаки двох, розташованих перпендикулярно один до одного, стельових консольних кранів. Попід стіною вишикувався ряд заіржавілих верстатів. Сім чи вісім, не менше. Два були просто велетенські. З боків і позаду вантажівки на стендах стояли моделі двигунів внутрішнього згоряння та промислових турбін.

Механічний факультет, – здогадалася дівчина, – якась лабораторія.

Вона прослизнула до приміщення та беззвучно причинила за собою двері.

Один зі стендів за КрАЗом був порожній – просто прямокутна бетонна тумба. Рута підступила до нього, всілася і, розгорнувши «Молескін», пробіглася очима верхній запис на першій сторінці.

26.05.2011

Сьогодні четвер, 26 травня, перший день після того, як я успішно перекреслила два роки свого життя. Яків зі мною, і, схоже, у нас усе гаразд. Якщо, звісно, не зважати на те, що я майже нічого не знаю з того, що сталося впродовж цих двох років (зате добре уявляю, що на мене чекає вночі).

Я починаю вести цей щоденник, щоб, по-перше, зафіксувати все, що дізналась у Геттінгені, по-друге, записувати сюди власні висновки на основі пережитого (такий собі бортовий журнал людини, яка, знехтувавши всіма засторогами, наважилася кинути виклик минулому), а по-третє, просто вести щоденник на випадок, якщо раптом (я не маю наміру цього робити, але все ж…) знову захочу щось змінити вві сні. Припускаю, що, якщо сумлінно вести записи, то після чергової зміни минулого вони зміняться відповідно, і, переглянувши їх та зіставивши з тим, що пам’ятаю, я сформую досить точне уявлення, як розгорталися події в новій реальності. Саме цього зараз не вистачає. Боюся ляпнути чи втнути якусь дурницю.

Поки що я радше збуджена, ніж налякана. І ще, певна річ, рада, що Яків зі мною (зранку, поки він був у душі,