Читати книгу - "Діти Дюни"

сів на пісок, ставши темною плямою в зоряному світлі.

— Ні!

«То він знає, що ця стежка даремна», — подумав Лето. Це багато чого виявляло, але не все. Змагання видінь перейшло від тонкої площини виборів до різкого відкидання альтернатив. Пол знав, що не може перемогти, проте сподівався звести нанівець те єдине видіння, за яке вхопився Лето.

Тоді Пол сказав:

— Так, я був осквернений Джакуруту. Але ти сам себе осквернив.

— Це правда, — погодився Лето. — Я твій син.

— І ти добрий фримен?

— Так.

— Ти дозволиш сліпому врешті піти в пустелю? Дозволиш знайти мир на моїх умовах?

Ударив рукою по піску біля себе.

— Ні, не дозволю, — промовив Лето. — Але маєш право впасти на свій ніж, якщо наполягаєш на цьому.

— І ти отримаєш моє тіло!

— Саме так.

— Ні!

«Отже, і цю стежку він знає», — подумав Лето. Той факт, що тіло Муад’Діба зберігає його син, міг бути витлумачений як щось, що цементує видіння Лето.

— Ти ніколи не розповідав їм, батьку? — спитав Лето.

— Я ніколи їм не розповідав.

— Але я розповів, — промовив Лето. — Я розповів Мюрізові. Кралізек, Битва Тайфуну.

Плечі Пола опустилися.

— Ти не можеш, — прошепотів він. — Не можеш.

— Я тепер створіння пустелі, батьку, — відповів Лето. — Чи ти сказав би це коріолісовій бурі?

— Ти вважаєш мене боягузом, бо я відмовився прийняти цей шлях, — хрипким і тремтячим голосом сказав Пол. — Ох, я добре тебе розумію, сину. Авгури й гаруспіки завжди завдавали мук самим собі. Та я ніколи не губився у можливих майбутніх, бо це майбутнє невимовне!

— Порівняно з цим твій джигад буде літнім пікніком на Каладані, — погодився Лето. — А зараз я заберу тебе до Ґурні Галлека.

— Ґурні! Він служить Сестринству за посередництвом моєї матері.

Тепер Лето зрозумів обшир батькового видіння.

— Ні, батьку. Ґурні нікому більше не служить. Я знаю, де можна його знайти, і заберу тебе туди. Настав час створити нову легенду.

— Я знаю, що не можу змусити тебе відступити. Дозволь мені торкнутися тебе, бо ти мій син.

Лето простяг праву руку назустріч пальцям батька, які його обмацували, відчув їхню силу, прилаштувався до неї й протистояв усім рухам Полової руки.

— Навіть отруєний ніж не заподіє мені жодної шкоди, — сказав Лето. — У мене тепер інша хімія.

З невидющих очей потекли сльози, Пол зменшив натиск і опустив руки.

— Якби я вибрав твій шлях, став би бікурусом шайтана. А ким ти станеш?

— За певний час мене теж називатимуть посланцем шайтана, — відповів Лето. — Тоді почнуть міркувати й урешті зрозуміють. Ти не надто далеко сягнув у своєму видінні, батьку. Твої руки чинили як добрі, так і лихі речі.

— Але ж лихо можна розпізнати лише після того, як воно скоєно!

— Така доля багатьох великих лих, — сказав Лето. — Ти осягнув тільки частину мого видіння. Чи тобі не вистачило сили?

— Ти знаєш, що я не міг там залишитися. Я ніколи не чинив зла, якщо знав про це зло наперед. Я не Джакуруту. — Підвівся. — Чи ти вважаєш, що я з тих, хто вночі регоче наодинці?

— Сумно, що насправді ти ніколи не був фрименом, — сказав Лето. — Ми, фримени, знаємо, як уповноважувати аріфу. Наші судді можуть вибирати між лихами. Таким завжди був наш звичай.

— Фримени, так? Невільники фатуму, який ти допоміг створити? — Пол дивним боязким рухом підійшов до Лето, торкнувся його покритого оболонкою плеча, мацав далі, доки не дістався відкритих вух, щік і, нарешті, рота. — Ах, це ще твоя власна плоть, — промовив він. — Куди забере тебе ця плоть?

Він опустив руку.

— Туди, де люди можуть творити кожну наступну мить свого майбутнього.

— Так ти кажеш. Гидь може сказати так само.

— Я не Гидь, хоча й міг нею стати, — промовив Лето. — Я знаю, як це сталося з Алією. У ній живе демон, батьку. Ми з Гані знаємо цього демона: це барон, твій дід.

Пол затулив долонями обличчя. Якийсь час його плечі здригалися, тоді він опустив руки й твердо стулив губи.

— На нашому Домі тяжить прокляття. Я молився, щоб ти кинув цей перстень у пісок, щоб відрікся від мене й утік, аби жити… іншим життям. Таким мав бути твій шлях.

— Якою ціною?

Після довгого мовчання Пол сказав:

— Кінець визначає ту дорогу, що до нього веде. Лише раз я не зумів обстояти свої принципи. Лише раз. Я прийняв Магдінат. Я вчинив так для Чані, але це зробило мене поганим лідером.

Лето не знайшов слів у відповідь. Пам’ять про це рішення жила всередині нього.

— Я не можу обманювати тебе більше, ніж себе самого, — промовив Пол. — Я це знаю. Кожна людина мусить мати такого слухача, такого суддю. Одне лише спитаю: чи Битва Тайфуну необхідна?

— Або це, або людство згасне.

Пол почув, що слова Лето правдиві, і заговорив тихим голосом, підтверджуючи більшу частину синового видіння.

— Я не бачив такого вибору.

— Думаю, що Сестринство підозрює це, — сказав Лето. — Я не можу знайти іншого пояснення рішень моєї бабки.

Нічний вітер дмухнув на них прохолодою. Війнув одягом Пола, обгорнув його довкола ніг. Побачивши це, Лето промовив:

— Батьку, у тебе є фримпакет. Я надму диститент, і можемо провести ніч у затишку.

Але Пол лише махнув головою, знаючи, що не буде для нього жодного затишку, ні цієї ночі, ні іншої. Муад’Діб, Герой, мусить бути знищений. Він сам це сказав. Тепер міг зостатися тільки Проповідник.

Фримени були першими людьми, що розвинули свідому / підсвідому символіку, завдяки якій могли переживати як власний досвід рухи та взаємозв’язки їхньої планетарної системи. Були першими, хто виразив клімат за допомогою напівматематичної мови, писемні символи якої втілюють (та інтерналізують) зовнішні взаємозв’язки. Сама мова була частиною описуваної системи. Її писемна форма набувала обрисів того, що описувала. У цьому розвитку було приховано близьке локальне знання про те, що доступне для підтримки життя. Ступінь цієї мовно-системної інтеракції можна оцінити з того факту, що фримени сприймали себе як тварин, які блукають у пошуках їжі.

«Історія Лієт-Кайнса» авторства Харк аль-Ади

— Кавех вахід, — сказав Стілґар. Принеси кави. Дав рукою знак ад’ютантові, що стояв обіч єдиних дверей до аскетичної кімнати з кам’яними стінами, у якій він провів цю безсонну ніч. У цьому місці старий фрименський наїб зазвичай споживав спартанський сніданок, і вже й надходив час снідати, але після такої ночі він не відчував голоду. Устав, потягся, розім’яв мускули.

Дункан Айдаго сидів на низькій подушці біля дверей, намагаючися стримати позіхання. Саме зрозумів, що вони зі Стілґаром провели