Читати книгу - "Карта днів"

— Ліо чекає, — гаркнув один із робітників.

Ми маршем пройшли через кухню, яка гуділа кухарями та офіціантами, котрі притискалися до стін, щоби пропустити нас, та завбачливо відводили очі вбік. Ми пройшли через танцювальний зал, через шикарний бар, у якому було темнувато навіть серед білого дня, однак він майже наполовину був заповнений постійними клієнтами, а потім позолоченими сходами ми піднялися до кабінету Ліо.

Кабінет був великий та фантастичний на вигляд, прикрашений вишуканим різьбленням по дереву та позолотою. У дальньому кінці за масивним, відполірованим до дзеркального блиску столом сидів чоловік, що чекав на нас. Він був у чорному, у тонку смужку костюмі, із крикливою фіолетовою краваткою та кремового кольору фетровому капелюсі, який не зовсім відповідав решті його наряду. Він сидів упівоберта до нас, відкинувшись на спинку стільця та поклавши ноги на край столу. Поряд із ним стояв високий, весь у чорному чоловік, схожий на власника похоронного бюро.

Коли мене підвели до нього, чоловік за столом уважно на мене подивився. При цьому мою шкіру поколювало, наче до неї торкалися льодяними бурульками. Він грався ножем для відкривання конвертів, час від часу тикаючи його вістрям у зелену повсть на поверхні столу та залишаючи у ній маленькі ямки. Він скосив оком, і миттю Емма, Мілард та Бронвін були поставлені поруч зі мною.

Нур серед них не було. Я запитав себе, що вони могли з нею зробити, і в мене від страху по всьому тілу пішли дрижаки. Потім завели Енджеліку, Река та обох його приспішників, і коло кожного з них стояв гангстер. Доґфейса ніде не було видно; вочевидь, він утік.

— Ліо, радий тебе бачити, завжди і повсякчас, — озвався Рек, роблячи жест, наче знімає капелюха для вітання, хоча капелюха на ньому не було. Його приспішники мовчали.

Енджеліка уклонилася.

— Привіт, Ліо, — сказала вона; її хмаринка ввічливо зменшилася до пристойного розміру і притиснулася до тіла своєї хазяйки, наче вона теж була налякана.

Ліо показав на неї конвертним ножем.

— Ти краще не бризкай тут, янгольське личко. Я щойно почистив цей килим.

— Не буду, сер.

— Отже, — Ліо націлив ножа на нас, — це вони?

— Це вони, — відповів Рек.

— Де хлопчик-пес?

— Він утік, — відповів високий чоловік із по-зміїному слизенькою інтонацією в голосі.

Ліо стиснув руків’я конвертовідкривача трохи міцніше.

— Це недобре, Білле. В людей може виникнути думка, що ми потураємо злочинцям.

— Ми його схопимо, Ліо.

— Краще ти сам, — потім він перевів погляд на Река та Енджеліку: — Тепер що стосується вас. Я чув, що ви відвідували незаконний аукціон.

— О ні, нічого подібного, — відказав Рек. — Ти про цих дивних? — Він показав жестом на моїх друзів та на мене. — Ми пробували найняти їх. Це був… ярмарок вакансій.

— Ярмарок вакансій! — реготнув Ліо. — Це щось нове. Ви впевнені, що не хотіли забрати їх собі незаконно? Щоб за допомогою погроз і залякування змусити їх потім безплатно служити вам?

— Ні-ні-ні, — зачастив Рек.

— Ми б ніколи так не вчинили, — відказала Енджеліка.

— І що ви повинні робити з нетутешніми? — запитав Ліо.

— Приводити їх до тебе, — відповів Рек.

— Отож.

— Френкі думала, що вони — нічого особливого, тому…

— Френкі — розумово відстала карлиця! — закричав Ліо. — Сортування на тих, хто «нічого особливого», а хто таємний агент, не її парафія. Ви приводите нетутешніх до мене, а я вже їх сортую! Ясно?

— Так, Ліо, — відповіли вони в унісон.

— Далі. Де «світлоїжка»?

— Прохолоджається у вітальні, — відповів Білл. — Я лишив з нею Джіммі та Вокера.

— Добре. Будьте з нею ввічливі. Пам’ятайте, спершу ми повинні спробувати стати з нею друзями.

— Ясно, Ліо.

Потім Ліо звернувся до нас. Він зняв свої ноги зі столу та підсунув стілець уперед.

— Звідки ви? — запитав він. — Ви «каліфорніос»,[81] еге ж? Люди Міса?

Напевне, це вони так назвали пані Сапсан.

— Я із Флориди, — відповів я.

— А ми з Об’єднаного Королівства,[82] — додала Бронвін грубим голосом.

— Ми не знаємо, хто такий Міс, і взагалі не розуміємо, про що ви кажете, — сказала Емма.

Ліо кивнув. Опустив очі на стіл. І мовчав навдивовижу доволі довго. Коли він знову підняв очі, його обличчя було червоне від гніву.

— Мене звати Ліо Бернам, і я правлю цим містом.

— Усім Східним узбережжям, — добавив Білл.

— Ось, як ми зробимо. Я ставлю вам питання, а ви чесно відповідаєте. Я не той хлопець, якому можна брехати. Я не той хлопець, чий час можна марнувати.

Ліо підняв руку над головою та різко й сильно опустив її, загнавши ніж для конвертів глибоко у кришку столу. Усі в кімнаті від несподіванки здригнулись.

— Зачитай звинувачення, Білле, — звелів Ліо.

Білл розгорнув блокнот:

— Перетин меж приватного володіння. Опір при арешті. Викрадення відособленого дивного…

— Допиши «надання неправдивих даних про себе», — перебив його Ліо.

— Як скажеш, Ліо, — промовив Білл, дописуючи.

Затим Ліо підвівся зі свого високого стільця, обійшов навколо нього, став позаду та сперся передпліччями на золоте оздоблення спинки.

— Після того як витвори та примарні тварюки вшилися з міста і все почало налагоджуватися, — сказав він, — я знав, і це було лише питання часу, що одного разу хтось спробує залізти на нашу територію. Я вирішив, що вони почнуть зі спроби віджати одну з «мухосранських» петель десь на окраїнах. Як-от заклад Міссі Файнман на Соснових Пустирях. Або притончик Джус Берров у горах Поконо. Але прийти за одним із наймогутніших диких, яких ми не бачили я вже не знаю як давно, і зробити це прямо на нашому задньому дворі серед білого дня… — Ліо при цих словах випростався, й у спалаху гніву з його вуст навіть почала бризкати слина. — Це не тільки безсоромно, це — образа. У такий спосіб «каліфорніос» кажуть: «Ліо слабкий. Ліо спить. Давайте просто завалимося до нього додому та вкрадемо його скарбничку, бо ми зможемо втекти з нею».

— Ви явно дуже засмучений, — промовив Мілард, — і хоча я, звісно ж, не хочу засмучувати вас надалі тим, що не погоджусь із вами, але ми зовсім не