Читати книгу - "Карта днів"

є тими, ким ви, здається, думаєте, ми є.

Ліо вийшов із-за стільця та став перед Мілардом, на якому був насильно одягнутий смугастий халат, щоб йому важче було непомітно зникнути.

— Ви тутешні? — запитав Ліо рівним тоном.

— Ні, — відповів Мілард.

— Чи намагалися ви вивезти того дикого?

— А що таке «дикий»?

Ліо вдарив Міларда в живіт. Мілард склався вдвічі та застогнав.

— Припиніть! — вигукнула Емма.

— Білле, розкажи їм, що таке «дикий».

— Дивний, котрий не знає, що він дивний, і ще не зв’язаний із жодним конкретним кланом чи ватагою, — проказав Білл, наче цитував напам’ять.

«Дикий», здається, було іншою назвою для відособленого… але більш принизливою.

— Вона була в небезпеці, — пояснив я. — Ми пробували їй допомогти.

— Забравши її із П’яти Районів,[83] — голос Ліо пролунав скептично.

— До нашої петлі у Лондоні, — сказала Бронвін. — Де вона була б у безпеці від таких людей, як ви.

Брови Ліо поповзли вгору.

— Лондон. Бачиш, Білле, це ще гірше, ніж я думав?! Тепер за нами приходитимуть іще й «лаймі[84]-дивні», а не тільки «лос-каліфорніос».

— Вона не одна з вас, і вона не ваша, — заявив я. — Це був її вибір піти з нами.

Ліо розправив свій комірець та підійшов прямо до мене. Гангстер, що стояв поряд зі мною, стиснув мою руку сильніше.

— Я не знаю, чи ти дійсно не в курсі, чи просто прикидаєшся, — тихо мовив Ліо, — але це не має значення. Закон є закон, і цей закон один по всій країні. Та «світлоїжка» є місцевою, і схиляти її піти звідси — це злочин, у якому ви зізнались. Я не маю вибору, крім як покарати вас для прикладу.

Він підняв руку і дав мені ляпаса, і це сталось так швидко, що я не встиг підготуватися до удару. Сила удару мало не збила мене з ніг.

— Білле, забери цю шпану з мого кабінету. Дізнайтеся, хто вони, і не церемоньтесь із ними. Ми більше не будемо благодушними.

— Як скажеш, Ліо.

Коли нас виводили, ми з Еммою встигли поглянути одне на одного. І я самими тільки губами сказав їй: «Усе буде добре». Але вперше звідтоді, як ми покинули мій дім у Флориді кілька днів тому, я реально не був у цьому впевнений.

Це була перша моя зустріч із Ліо, але не остання.

* * *

Не можу сказати, скільки часу я провів у тій кімнатці. Здавалося, що минули дні, але, найімовірніше, пройшло менше двадцяти чотирьох годин. Там не було ні вікна, ні сонця, а з обстановки лише розкладачка та нічний горщик. Єдиним джерелом світла була гола лампочка, яка ніколи не припиняла горіти, а за таких умов плин часу вимірювати складніше, особливо коли ви страждаєте на петельний десинхроноз, і тому ваше тіло навіть приблизно у часі не орієнтується.

Їжу мені приносили у бляшаній мисці, а воду в бляшаній чашці. Кожні кілька годин хтось приходив, щоб мене допитати. Зазвичай щоразу різні люди. Перш за все вони хотіли знати, звідки я та на кого працюю. Вони, здається, реально вірили, що я із Каліфорнії, але не зізнаюсь. Так я став «каліфорніо» — саме це слово вони вперто продовжували вживати. Хоча я і заперечував це всіма можливими способами, але правда — що я був частиною цієї групи дивних із Великобританії (враховуючи моє очевидне американство і той факт, що я був родом із двадцять першого століття, а мої друзі ні) — здавалася дуже малоймовірною. Переконати їх було дуже складно. Я вже не бачив жодного сенсу продовжувати щось їм доводити. Вони запросто та без жодної крихти жалю розповідали мені, як убиватимуть мене, а ще про різноманітні жахливі покарання за «злочини», які вчинили я та мої друзі. Але вони мене не били. Вони мене не катували. Я думаю, це якимось чином залежало від того чоловіка далі по коридору. Кожні кілька годин мене забирали з моєї кімнатки та вели до іншої кімнати без вікон, де садовили навпроти чоловіка, схожого на сову, із коротким волоссям та маленькими круглими окулярами. Зазвичай він, відкинувшись на спинку стільця, просто довго дивився на мене, мовчав і тільки похрумував собі маринованими огірочками.

У мене виникла теорія, що він намагався читати мої думки. Правда, я не зрозумів, чи були мариновані огірки необхідною частиною цього процесу, чи він просто мав до них нестримний потяг. Врешті-решт, він, напевне, дізнався про все, про що хотів дізнатися — а може, вони проникли в мозок одного з моїх друзів, — тому що всі інші мої допитувачі несподівано змінили свій тон. Тепер вони, здається, вірили мені, коли я наполягав, що я не із Каліфорнії і що я був частиною цієї групи дивних із-за океану.

Після цього вони захотіли дізнатися все про європейських дивних, про імбрин, про пані Сапсан. Вони були впевнені, що імбрини планували щось на кшталт вторгнення чи набігу на них. Вони хотіли дізнатися, скількох інших дивних ми вже викрали з Америки.

Скількох диких ми вже заманили до себе. Я запевняв, що жодного і що ми діяли самотужки та без відома імбрин. Я сказав, що ми відповіли на заклик допомогти відособленому дивному, якому загрожувала небезпека. Ми лиш хотіли допомогти дівчині, от і все.

— Загрожувала яка небезпека? — запитав черговий мій допитувач. То був кремезний чоловік із небритими щоками та білим як крейда волоссям.

Я вирішив, що нам із друзями не буде жодної шкоди, якщо я відповім допитувачу на це питання, тому я описав йому людей, котрі вистежували Нур. Розповів про позашляховики із затемненими вікнами. Про вертоліт над будівельним майданчиком та про людей, котрі переслідували нас та вистрілили у Бронвін дротиком із якимсь транквілізатором.

— Я чоловік неосвічений, — сказав на те мій допитувач. — Але єдине, що я знаю вздовж і впоперек, так це наших ворогів. Я знаю, як вони виглядають, як вони одягаються, що вони їдять на сніданок, імена їхніх матерів. І ці люди не підходять під жоден із твоїх описів.

— Клянусь, це правда, — відказав я. — Імбрини не мали до цього жодного стосунку. Пані Сапсан не мала до цього жодного стосунку. Ця дівчина була у небезпеці, а ми просто хотіли допомогти.

Мій допитувач засміявся.

— «Просто