Читати книгу - "Бавдоліно"

нас різниця між Порчеллі і Бавдоліном. Якщо добре подумати, таке буває, коли зустрічаєш чужинців. Хіба ви вмієте помітити різницю між двома маврами?

— Так, — мовив Бавдоліно, — але блемій і одноніг не те саме, що ми і маври, яких ми бачимо тільки тоді, коли потрапляємо в їхні краї. Усі вони живуть у тій самій провінції, і він бачить різницю між одним блемієм та іншим, якщо каже, що той, якого ми бачили, йому друг, тоді як інші його друзями не є. Послухай-но мене, Ґаваґаю: ти сказав, що у вашій провінції мешкають панотії. Я знаю, хто такі панотії — це майже такі ж люди, як ми, але мають вони величезні вуха, які спускаються їм аж до колін, а коли холодно, вони огортаються ними, мов плащем. Вони такі, ці панотії?

— Авжеж, такі, як ми. Ми теж має вуха.

— Але вони не доходять вам до колін, хай йому чорт!

— Твої вуха теж єсть більший, ніж у твого друга, який коло тебе.

— Але не як у панотіїв, хай йому біс!

— Кожен мають такі вуха, які дали йому його мати.

— То чому ти кажеш, що блемії й одноноги не товаришують?

— Вони думає неправильно.

— Як це — неправильно?

— Вони християни, які помиляється. Вони єсть phanta-siastoi. Вони вважає слушно, як і ми, що Син не тої самої природи, що й Отець, бо Отець існували ще перед часом, а Син сотворені Отцем не через потребу, а з вільної волі. Отже, Син єсть названим сином Бога, чи не так? Блемії каже: так, Син не мають тої самої природи, що Отець, але навіть якщо Слово єсть лиш названий син, він не можуть стати плоттю. Значить, Ісус ніколи не ставали тілом, а те, що бачив апостоли, то були тільки… як це сказати… phaníasma…

— Чиста видимість.

— Ну от. Вони каже, нібито тільки видиво Сина померли на хресті, він не народжувалися у Вифлеємі, від Марії, а лиш одного дня явилися на ріці Йордані Йоанові Хрестителю, і всі сказав — о! Та якщо Син не єсть тіло, то як він можуть казати — хліб сей єсть тіло моє? А вони й справді не причащається хлібом і бурком.

— Може, тому, що їм довелося б смоктати вино, чи як ти там його називаєш, крізь соломинку, — сказав Поет.

— А паноти? — спитав Бавдоліно.

— А-а, їх не обходить, що роблять Син, коли сходять на землю. Вони думає тільки про Святого Духа. Послухай: вони каже, що на заході християни думає, нібито Святий Дух ісходять від Отця і від Сина. Вони заперечує і каже, що оце «від Сина» додали пізніше, а в Царгородському символі віри його не є. Для них Святий Дух ісходять тільки від Отця. Вони дотримується протилежної думки від пігмеїв. Пігмеї каже, нібито Святий Дух ісходять тільки від Сина, але не від Отця. Панотії насамперед ненавидить пігмеїв.

— Друзі, — сказав Бавдоліно, звертаючись до товаришів, — мені здається, що різні раси, які замешкують цю провінцію, не надають жодної ваги різницям у будові тіла, його кольорі чи формах, як це робимо ми, коли навіть карлика вважаємо помилкою природи. Натомість, як, зрештою, чимало з наших мудреців, вони надають великого значення відмінностям у поглядах на природу Христа, Пресвятої Трійці, про що ми так багато начулися в Парижі. Це їхній спосіб мислення. Спробуймо зрозуміти його, інакше геть загубимося у безконечних суперечках. Тож будемо вдавати, ніби блемії й справді такі самі, як і одноноги, а те, що вони думають про природу Нашого Господа, фактично нас не стосується.

— Наскільки я розумію, одноноги дотримуються жахливої єресі Арія, — мовив Борон, який був найбільш начитаним серед них.

— То й що? — відказав Поет. — Мені здається, що все це грецькі штучки. У нас на півночі людей більше хвилювало те, хто є правдивим папою, а хто антипапою, і подумати тільки, що все залежало від примхи покійного мого володаря Райнальда. У кожного свої хиби. Бавдоліно каже правду, вдаваймо, ніби нас це не обходить, а він нехай проведе нас до свого Диякона — він, певно, теж не бозна-що, але принаймні зветься Йоаном.

Отож вони попрохали Ґаваґая провести їх у Пндапецім, і він вирушив неспішними стрибками, щоб їхні коні поспівали за ним. Через дві години вони дійшли до краю моря папороті й вступили на землі, засаджені садами й виноградниками: у затінку дерев сиділи, цікаво витріщаючись на них, створіння з майже людським виглядом, які вітально махали їм руками, але замість слів тільки завивали. То були, пояснив Ґаваґай, без'язикі люди, які жили за межами міста, бо були месаліянами — вони вірили, ніби на небеса можна потрапити лише завдяки мовчазній, безперервній молитві, не причащаючись, не чинячи добрих діл, не практикуючи інших способів покаяння, не відправляючи жодних інших обрядів. Тому вони ніколи не ходили в церкви Пндапеціма. Усі дивились на них криво ще й тому, що ті вважали, ніби праця — це теж добре діло, а отже користі від неї нема ніякої. Жили вони дуже вбого, живлячись плодами цих дерев, які, однак, належали всій громаді, але вони користувалися ними без жодних докорів сумління.

— А загалом вони такі ж, як і ми, правда? — піддражнював його Поет.

— Вони такі ж, як і ми, коли ми мовчать.

Гори все наближалися, і що ближче вони під'їздили до них, то краще бачили, які вони. На краю кам'янистої місцевості поступово підносилися пологі жовтуваті пагорби, схожі, підказував Коландрино, на збиті вершки, ні, радше на цукрову вату, та ні, на купки піску, насипані одна коло одної, і був їх цілий ліс. Ззаду підносилися шпилі, які здалеку здавалися схожими на пальці, — були то скелясті піки, на верхівках яких було щось на кшталт шапки з темнішої породи, іноді вона мала форму каптура, а іноді — майже плоскої накривки, яка виступала спереду і ззаду. Далі шпилі були вже не такі гострі, але кожен з них був немовби пронизаний дірами, мов вулик, і врешті стало ясно, що були то житла — точніше кам'яні сховки, в яких викопані були печери, і до кожної з них вела окрема дерев'яна драбина; драбини ці були з'єднані між собою від однієї печери до другої і разом утворювали навколо кожної з цих махинь зависле в повітрі плетиво, а по ньому спритно бігали туди-сюди мешканці, які здалеку здавалися мурашками.

У центрі міста видніли справжні будинки, але вони теж виростали на великій висоті зі скелі, і тільки фасад їхній на кілька