Читати книгу - "Бавдоліно"

ліктів виступав з неї. Далі виднівся якийсь більший кшталт неправильної форми, який теж був вуликом з печер, але вікна та двері в ньому були розташовані геометрично, а з-під арок іноді виступали тераси, лоджії й балкони. Деякі з цих отворів були прикриті кольоровими завісами, а інші — циновками з плетеної соломи. Одне слово, друзі опинилися посеред гряди диких гір, а водночас — у центрі густонаселеного і діяльного міста, хоч воно й не було таким пишним, як вони очікували.

Те, що місто було густонаселене й діяльне, видно було з натовпів, які жваво нуртували не на вулицях і площах, а радше на ділянках між шпилями і гостряками, між гірськими вершками і створеними природою вежами. Був то вельми пістрявий натовп: серед нього блукали собаки, осли, чимало верблюдів, яких мандрівці наші вже бачили на початку своєї подорожі, але ніколи не бачили їх так багато і таких різних, як у цьому місці, — одні з одним горбом, інші з двома, а деякі навіть з трьома. Побачили вони й штукаря, який давав виставу перед зграйкою мешканців, тримаючи на повідку пантеру. З тварин найбільше їх здивували напрочуд спритні чотириногі створіння, запряжені у візки: вони мали тіло лошати, досить довгі ноги з коров'ячими копитами, були жовтої масті у великі коричневі яблука, а що найцікавіше, мали вони довжелезну шию, на якій височіла верблюдяча голова з двома невеличкими ріжками. Ґаваґай пояснив, що то верблюдопарди, яких важко спіймати, бо вони дуже прудко тікають, й тільки одноноги можуть наздогнати їх і спіймати на аркан.

Хоч там і не було вулиць та майданів, місто це було воістину велетенським базаром, і кожен вільний закуток тут займала якась ятка, чи рундук, чи просто килим на землі, або ж дошка, підперта двома каменями. Там продавалися цілі гори різних плодів, шматки м'яса (схоже, що найбільше тут полюбляли верблюдопардятину), килими, виткані всіма барвами веселки, одежа, ножі з чорного обсидіану, кам'яні сокири, глиняні чаші, намиста з кісточок та червоних і жовтих камінців, капелюхи чудернацького фасону, шалі, ковдри, різьблені дерев'яні шкатулки, рільничий реманент, м'ячі й ганчір'яні ляльки для дітей, а крім того, амфори, повні синюватих, бурштинових, рожевих і яскраво-жовтих напоїв і мисочки, повні перцю.

Єдине, чого не видно було на тому ярмарку, то це металевих предметів; і справді, Ґаваґай, слухаючи їхні запитання, не розумів, що значать ці слова — залізо, метал, бронза, мідь, — якою б мовою Бавдоліно йому їх не називав.

Серед цього натовпу нипали вельми енергійні одноноги, які — стриб-стриб — носили на голові повні кошики, товклися блемії, майже завжди окремими купками або продаючи за прилавками кокосові горіхи, моталися панотії, а вуха їхні майоріли на вітрі, і лише жінки їхні соромливо закутували собі ними груди, притримуючи їх рукою, мов шаль, і всякий інший люд, який немов зійшов зі сторінок тих книг чудес, що їхніми мініатюрами так захоплювався Бавдоліно, шукаючи натхнення для своїх листів до Беатриси.

Вони помітили ще інших істот: були то, безперечно, пігмеї — з дуже темною шкірою, з пов'язкою на стегнах і з луком напереваги; цим самим луком вони, як веліла їм їхня природа, вічно воювали з журавлями, і війна ця, мабуть, була для них переможною, бо чимало з них пропонували перехожим свою здобич, прив'язану за ноги до довгої жердини, яку вони мусили нести учотирьох, по двоє з кожного кінця. Пігмеї були нижчі від журавлів, тому підвішені птахи волоклися по землі, і їх підв'язували також за шию, але лапи далі залишали довгий слід на пилюці.

Тут нагодилися й понції, і хоч наші друзі й читали про них, вони не могли надивуватися, розглядаючи допитливим оком ці створіння з прямими ногами без колінних суглобів, які штивно ступали по землі своїми кінськими копитами. А найцікавіше було те, що в чоловіків дітородний член звисав з грудей, а у жінок у тому ж місці була піхва, яку, однак, не було видно, бо вони прикривали її хустиною, зав'язаною вузлом на спині. Згідно з переданням, вони випасали шестирогих кізок, і справді дехто з них продавав цих тварин на базарі.

— Ну точнісінько, як книжка пише, — не переставав бурмотіти зачарований Борон. Відтак сказав голосно, щоб його почув Ардзруні: — І книжка пише також, що порожнечі не існує. Отже, якщо існують понції, то порожнечі не існує.

Ардзруні знизував плечима і заклопотано зазирав, чи в якійсь плящині не продають часом рідину для освітлення шкіри.

Щоб вгамувати метушню всіх цих людей, іноді то тут, то там проходили чоловіки високого зросту, чорні, як ніч, голі до пояса, у мавританських шароварах і білих тюрбанах, озброєні лише величезними сучкуватими палицями, одним ударом яких можна звалити бика. А що мешканці Пндапеціма щоразу купчилися, коли бачили чужинців, і зокрема показували пальцем на коней, яких, очевидно, зроду не бачили, чорношкірі чоловіки були тут як тут, щоб навести лад у натовпі, і досить їм було махнути своїми палицями, щоб навколо тут же утворилася порожнеча.

Бавдолінової уваги не уникло й те, що коли збіговисько навколо них густішало, саме Ґаваґай подавав тривожний знак чорношкірим гайдукам. Із жестів багатьох людей навколо можна було зрозуміти, що вони б хотіли супроводжувати цих знаменитих гостей, але Ґаваґай не хотів віддавати їх нікому і знай бундючився, немов кажучи: «То моя власність, не чіпайте їх».

Ці чорношкірі чоловіки, сказав Ґаваґай, — це нубійська сторожа Диякона, предки яких прибули з глибин Африки, але вони тут не чужинці, бо безліч їхніх поколінь народилися вже поблизу Пндапеціма, а Дияконові вони були вірні аж до смерті.

Насамкінець вони побачили гігантів — набагато вищі навіть від нубійців, вони височіли на кілька п'ядей над головами інших і, крім велетенського зросту, вирізнялися також тим, що були одноокі. Вони були нечесані, кепсько одягнені і, як пояснював Ґаваґай, займалися або будівництвом осель на скелях, або ж випасом овець і волів, і в цьому не було їм рівних, бо вони могли стримати бика, схопивши його за роги, а якщо якийсь баран відлучався від стада, їм не потрібен був собака — вони простягали руку, хапали його за шкірку і повертали туди, звідки він утік.

— Ці теж вам вороги? — спитав Бавдоліно.

— Тут ніхто нікому не ворог, — відповів Ґаваґай. — Ти бачить, як усі разом продає і купує, як добрі християни. Потім усі вертається до себе додому, але не їсть і не спить разом з іншими. Кожен думають, як собі хочуть, навіть якщо думають неправильно.

— А гіганти думають неправильно…

— Ой-йой!