Читати книгу - "Тринадцята легенда"

мене курку і вправно — в одну мить — скрутив їй голову. Потім простягнув мені тушку; я зробила над собою зусилля і взяла її. Бона була тепла, важка і нерухома.

Амброс затримав на мені погляд, і в цей час на його волоссі заграло сонце. І був його погляд гострішим за кігті, болючішим за удар крила. Бентежнішим за мертвого птаха в моїх руках.

Не зронивши ні слова, він відвернувся і пішов геть.

Але що мені той хлопець? Я не могла віддати йому своє серце: воно належало іншій. Назавжди.

Я любила Еммеліну.

Гадаю, вона теж мене любила. Але Аделіну вона любила дужче.

Це так важко, так болісно — любити одну з двійнят! Коли Аделіна була поруч, серце Еммеліни було зайняте. У такі моменти я ставала їй непотрібна, опинялася по той бік межі, перетворювалася на парію, на зайву істоту, на звичайного стороннього спостерігача за двійнятами і їхнім двійняцьким щастям.

І тільки тоді, коли Аделіна десь подовгу блукала на самоті, з'являлося в серці Еммеліни місце й для мене. Її печаль розлуки ставала для мене радістю спілкування. Мало-помалу вдавалося мені розрадити Еммеліну: то сріблясту нитку їй, бувало, подарую, то якусь блискучу кульку — і вона майже забувала, що її покинули, радо приймаючи моє товариство і мою дружбу. Ми грали біля каміна в карти, співали, теревенили. Нам було весело й радісно вдвох.

Поки не поверталася Аделіна. Змерзла, голодна і зла, вона несамовито вривалася в будинок, і тієї ж миті наш затишний світ для двох припиняв своє існування, а я знову опинялася за межею.

Це було несправедливо. Аделіна била її, тягала за волосся, а Еммеліна все одно любила її. Аделіна часто кидала її саму — а вона все одно її любила. Що б Аделіна не робила, ставлення Еммеліни до неї не змінювалося: ця любов була всеохопною. А я? Я мала таке саме мідно-червоне волосся, що й Аделіна. Я мала очі так само зелені, як і в Аделіни. За відсутності Аделіни я могла запросто обдурити кого завгодно, видавши себе за неї. Але обдурити Еммеліну було неможливо. Її серце знало, хто є хто.

У січні Еммеліна народила немовля.

Про це ніхто не дізнався. Живіт її більшав, і вона ставала дедалі лінивішою. Її не треба було довго вмовляти, щоб вона не виходила з дому. Їй і всередині було непогано: сиділа собі то в бібліотеці, то в кухні, то у своїй кімнаті — і позіхала. Її зникнення ніхто й не помітив. А з якого дива? Єдиним відвідувачем у нашому домі був містер Ломакс, який з'являвся в конкретні дні у конкретну годину. Тому мені неважко було кудись заховати Еммеліну ще до того, як він приходив і стукав у двері.

З іншими людьми наші контакти були нечастими і поверховими. М'ясом і овочами ми були забезпечені; я так і не змогла навчитися забивати курей зі спокійним серцем, але я все одно їх забивала. Інколи ми ходили на ферму, щоб купити сиру чи молока, а ще раз на тиждень з крамниці приїздив хлопчик на велосипеді з нашими замовленнями; я зустрічала його на алеї, а потім несла додому кошик із харчами.

Я вирішила, що буде незайвою пересторогою, якщо хлопець із крамниці час від часу бачитиметься й з іншою сестрою. Якось, заставши Аделіну у відносно неагресивному стані, я дала їй монетку і послала назустріч хлопцеві, що приїздив на велосипеді. Мені уявлялося, як він потім скаже у крамниці: «Сьогодні мене стрічала та, друга. Та, що несповна розуму». І мені було цікаво, що скаже лікар Модслі, коли до нього дійдуть слова хлопчика.

Але невдовзі використовувати Аделіну в її власній ролі стало неможливо. Вагітність Еммеліни вплинула на її сестру вкрай несподівано: уперше в житті в тієї прорізався апетит. З худого кістлявого опудала вона перетворилася на гладеньку дівчину з округлими формами і великими грудьми. Інколи траплялося навіть, що я — у напівтемряві, під певним кутом зору — не могла відрізнити Аделіни від Еммеліни. Тому час від часу — у середу вранці — тією, що несповна розуму, доводилося бувати мені. Я скуйовджувала волосся, вимазувала руки, вдягала на обличчя маску знервованої напруженості й виходила назустріч хлопцеві, що привозив нам харчі. Забачивши, як я швидко крокую гравійною доріжкою, він уже здогадувався, що до нього йде та, що несповна розуму. І починав нервово стискати і розтискати пальці на велосипедному рулі. Він сторожко, недовірливо передавав мені кошик, швидко засовував до кишені винагороду і хутко вшивався на своєму велосипеді, радіючи, що все обійшлося без пригод. Наступного ж тижня, зустрічаючи мене в ролі самої себе, він із полегшенням посміхався.

Приховувати вагітність Еммеліни було неважко. Важко було всі ці місяці думати про пологи та можливі ускладнення. Я вже знала про небезпеку, яку крили в собі перейми. Матильда, мати Ізабель, не пережила другого нападу пологових мук, і думка про це годинами не йшла мені з голови. Страшно було уявити собі, що Еммеліна страждатиме, що життя її буде у небезпеці. З іншого боку, лікар не був другом у нашому домі, і тому його присутності я не бажала. Він приїхав колись, оглянув Ізабель — і її забрали до притулку. Не можна було дозволити, щоб те саме трапилося з Еммеліною. Він уже колись намагався розлучити двійнят. Не можна було дозволити, щоб тепер він розлучив з Еммеліною мене. Окрім того, відразу ж після його приїзду неминуче б виникли ускладнення дещо іншого порядку. Лікар справді повірив (хоча так і не збагнув цього до кінця), що «дівчинка в тумані» нарешті виломилася з панцира німої, схожої на ганчір'яну ляльку Аделіни, яка провела в його будинку кілька місяців; але як тільки він побачить, що дівчат в Енджелфілді насправді троє, то відразу ж здогадається про істинний стан справ. Звісно, на час одного-єдиного візиту лікаря, на час пологів, я змогла б замкнути Аделіну в колишній дитячий кімнаті, і наявність у будинку трьох дівчат лишилася б непоміченою. Але від лікаря усі б дізналися про народження дитинчати, і візитерів було б хоч греблю гати. Зберегти нашу таємницю не вдалося б.

Я чудово усвідомлювала всю непевність свого становища. Я знала, що моє місце тут, знала, що тут мій дім. Не мала я іншого дому, окрім Енджелфілду, іншої любові, окрім Еммеліни, іншого життя, окрім того, яке я вела в цих стінах. Однак жодних ілюзій щодо моїх прав на Енджелфілд у мене не