Читати книгу - "Тринадцята легенда"

було. Хто я така? Хіба я маю впливових друзів? Навряд чи можна було сподіватися, що лікар Модслі відстоюватиме мої права. Та й містер Ломакс, який досі співчував мені, либонь, змінить своє ставлення, коли дізнається, що я видавала себе за Аделіну. Наша з Еммеліною взаємна симпатія не важила б за таких обставин абсолютно нічого.

Сама ж Еммеліна, нетямуща і лінива, безтурботно коротала дні у своєму добровільному ув'язненні. Але для мене ці дні були сповнені болісних роздумів і не менш болісних вагань. Як вберегти Еммеліну? Як вберегти саму себе? Щодня я відкладала остаточне рішення до дня наступного. У перші місяці я сподівалася, що це рішення згодом з'явиться саме собою, спонтанно, — хіба ж не вдавалося мені справлятися з набагато складнішими проблемами і в набагато складніших умовах? Отже, і ця проблема неодмінно знайде своє розв'язання. Бували моменти, коли я, вагаючись, кардинально міняла свою думку впродовж однієї хвилини: то хапалася за пальто, збираючись іти до лікаря і все йому розказати, то лякалася, що так я видам себе, а видавши, сама себе приречу на вигнання. І вішала пальто назад на гачок. «Завтра, — казала я собі. — Щось обов'язково придумається завтра».

А потім зненацька настав час, коли думати про завтра вже було запізно.

Я прокинулася від крику.

«Еммеліна!» — промайнуло в моїй голові.

Але то кричала не Еммеліна. Еммеліна несамовито сіпалася і важко дихала, хропла й ронила рясний піт, як коняка; її очі вилізли з орбіт, зуби оголилися. Але вона не кричала. Вона мовчки долала свій біль, наче з'їдаючи його, і він, перетворюючись у її тілі на нову енергію, додавав їй життєвих сил. Крик, що розбудив мене, був не її криком. То кричала Аделіна. Кричала несамовито, не замовкаючи, аж до самого ранку, поки Еммеліна не народила дитину. Хлопчика.

Сталося це сьомого січня.

Еммеліна заснула; уві сні вона посміхалася.

Я викупала немовля. Воно розплющило очі і здивовано вилупилося на мене, вражене дотиком теплої води.

Зійшло сонце.

Час для прийняття рішення я згаяла, так нічого й не вирішивши, але ж ось маємо: ми поза межею небезпеки, ми проскочили її, і з нами все гаразд.

Життя триває. І моє теж.

Пожежа

Мабуть, міс Вінтер відчула наближення Джудіт, бо коли економка визирнула з-за дверей, то застала нас у повній тиші. Вона принесла нам на таці какао і запропонувала підмінити мене, якщо мені хочеться спати. Я похитала головою.

— Зі мною все добре, дякую.

Міс Вінтер також відповіла відмовою, коли Джудіт нагадала, що можна випити ще одну дозу білих пігулок.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер знову заплющила очі.

— Як там ваш вовк? — поцікавилася я.

— Сидить собі тихо в кутку, — відповіла письменниця. — А навіщо йому поспішати? Він цілком упевнений у своїй перемозі. І тому вичікує, коли настане його час. Знає, що я не зчинятиму скандалу і не з'ясовуватиму стосунків. Ми їх уже з'ясували. І пристали на певні умови.

— Які ще умови? — здивувалася я.

— Він дозволить мені закінчити мою історію, а потім я дозволю йому прикінчити мене.

І вона почала розповідати мені історію пожежі, а вовк почав вести зворотний відлік слів.

* * *

Поки дитинча не з'явилося, я ніколи про нього особливо й не замислювалася. Звісно, я обмірковувала суто практичні проблеми, пов'язані з необхідністю десь переховувати малюка, і вже мала план щодо його майбутнього. Якщо нам вдасться на якийсь час втримати його появу в таємниці, то я збиралася оголосити про його існування тільки згодом. Попри можливі чутки, його можна буде назвати сиротою, дитиною далекого родича, а якщо людям таки схочеться почухати язики — що ж, вони вільні це робити, але ніщо не змусить нас розкрити імена батьків маляти. Обмірковуючи ці плани, я уявляла собі дитину не інакше, як просто чергову проблему, яку слід буде розв'язати. Не врахувала того факту, що ця дитина — моя плоть і кров. Не врахувала тієї можливості, що я її полюблю.

Це був малюк Еммеліни, і цього вже було достатньо. Це був також і Амбросів малюк, але про це я намагалася не згадувати. А ще він був мій. Я захоплювалася його ніжно-перламутровою шкірою, рожевими випуклими губками, першими непевними рухами його рученят. Мене сповнило несамовите бажання захищати малюка: захищати його заради Еммеліни, захищати Еммеліну заради нього, захищати їх обох заради себе самої. Спостерігаючи за ними обома, я очей не могла від них відвести. Мати й дитя були прекрасні. Моїм єдиним бажанням було уберегти їх від лиха.

Аделіна почала ревнувати до дитини. Ревнувати дужче, ніж до Естер, дужче, ніж до мене. Цього слід було чекати: Еммеліна любила Естер, вона любила мене, але жодне з цих почуттів не могло зрівнятися з її любов'ю до Аделіни. Але дитина… ото ж бо й воно, що дитина є дитина. З її появою все змінилося. Вона узурпувала всю любов Еммеліни.

Ненависті Аделіни до малюка слід було чекати. Я знала, якими гидкими бували прояви Аделіниної злоби, знала про її безтямну жорстокість. Але, виявляється, я й гадки не мала, як далеко ця жорстокість може зайти.

Проходячи повз спальню Еммеліни, я потихеньку прочинила двері, щоб подивитися, чи не прокинулася вже вона. І раптом побачила в кімнаті Аделіну. Вона стояла, схилившись над дитячим ліжечком, і щось у її позі збентежило мене. Зачувши мої кроки, Аделіна здригнулася, різко обернулася і, побачивши мене, прожогом вискочила зі спальні. У руці вона стискала маленьку подушку.

Я перелякано кинулася до ліжечка. Немовля міцно спало, стиснувши кулачок біля вушка, і дихало — легенько так, ніжно, як і належало малесенькій дитині.

Живий, слава Богу!

До наступного разу.

Я почала шпигувати за Аделіною. І тут мені стали у пригоді ті давні часи, коли мені доводилося непомітно, мов привид, пересуватися будинком і довкола нього. Я спостерігала за нею з-за штор і тисових насаджень, у її вчинках мене вражала відсутність видимого сенсу: чи то надворі, чи то в будинку, мало зважаючи на пору дня й погоду, вона виконувала безглузді, часто повторювані дії, спричинені мотивами, непідвладними моєму розумінню. Але поволі один з видів її «діяльності» таки привернув мою увагу. Двічі, а то й тричі на день Аделіна ходила до каретного сараю і виходила звідти, щоразу несучи бляшанку з гасом. Ці бляшанки вона відносила то до бібліотеки, то до вітальні, то до парку. А потім наче забувала про них, втрачаючи інтерес. Вона усвідомлювала, що робить, але віддалено, неясно, рухаючись, наче в