Читати книгу - "Світло в серпні"

і замість однострою носив темний сурдут, який придбав на весілля й у якому проповідував. Повернувшись додому шістдесят п’ятого року, й далі ходив у цьому вбранні, але назавжди перестав відтоді, коли перед сходами зупинилася підвода, два чоловіки підняли його, занесли в дім і поклали на ліжко. Жінка зняла сурдут і сховала в скриню на горищі. Там він пролежав двадцять п’ять років, до дня, коли проповідників син відчинив скриню, вийняв одежину й розправив сукно, ретельно складене руками, яких уже не було на світі.

Гайтавер згадує той сурдут тепер, сидячи край темного вікна в тихому кабінеті, чекаючи, коли відійдуть сутінки, настане ніч і затупотять копита. Мідне світло вже згасло, світ ширяє в зеленій зависі, що барвою і щільністю нагадує проміння, пропущене крізь кольорове скло. Скоро настане час сказати: «Уже скоро. Скоро вже». «Мені було вісім літ: — думає він. — Падав дощ». Здається, й досі пахне той дощ, жовтнева земля у вільготній печалі й затхлий зів скрині з відкинутим віком. А тоді — сурдут, акуратні складки. Спершу годі було зрозуміти, що це таке, бо приголомшливо нахлинули спогади про руки мами-покійниці, що торкалися цієї тканини. Тоді сурдут розгорнувся, помалу опадаючи. Йому, дитині, він видався величезним, пошитим на гіганта. Немовби саме сукно перейняло властивості велетенських героїчних тіней, що манячили на тлі гуркоту, диму й пошматованих знамен, а тепер заполонили сон і яву хлопчика.

Одежина була майже невпізнавана через латки. Шкіряні, грубо пришиті чоловічою рукою, латки з конфедератської сірої тканини, тепер вицвілої до барви торішнього листя, і ще одна, від якої теленькнуло серце: синя, темно-синя, викроєна з однострою Сполучених Штатів. Дивлячись на неї, на німий безіменний клапоть, цей хлопчик, народжений восени материного і батькового життя, малюк, тіло якого вже вимагало невсипущого нагляду швейцарського годинника, зазнавав тихого тріумфального жаху, від чого й хворів.

Того дня, за вечерею, він не міг їсти. Підводячи голову, батько, вже майже шістдесятилітній, щоразу стрічався поглядом із сином і бачив в очах жах, трепет і ще щось. То й спитав: «Що з тобою?» А хлопчик не міг відповісти, не міг говорити, лише видивлявся на батька й мав такий вираз обличчя, ніби тільки-но зазирнув у пекло. Вночі не міг заснути. Лежав, закляклий у своїй темній постелі, й навіть не тремтів, у той час як тато, єдиний живий родич, з яким сина відділяла така безодня часу, що її годі було виміряти десятиліттями, що й зовнішньої схожості не було, спав за стінами, стелями та підлогами. А наступного дня хлопчика знову діймала колька. Та не признався в цьому навіть негритянці, яка хазяйнувала в оселі й була йому і за няньку, і за маму. Помалу до нього поверталися сили. І ось одного дня хлопчик знову пробрався на горище, відчинив скриню, вийняв сурдут і, охоплений жахітливим тріумфом та хворобливою радістю, торкався синьої латки й прагнув дізнатися, чи вбив тато цього чоловіка, з чийого мундира її витято, і, ще дужче жахаючись, думав про глибину та силу бажання й боязні пізнати істину. А наступного ж дня, довідавшись, що батько поїхав навідати одного зі своїх сільських пацієнтів і навряд чи повернеться додому завидна, хлопчик пішов на кухню й сказав негритянці: «Розкажи мені ще раз про дідуся. Скількох янкі він убив?» І слухав про це без страху. Ба навіть без тріумфу, то була гордість.

Своєму синові той дід був сіллю в оці. Син ніколи б про це не те що не сказав — і не подумав би. Ні тому ні другому і на думку не спало б побажати собі іншого батька чи іншого сина. Їхні стосунки були доволі мирні: з боку сина холодна, серйозна, по-механічному шаноблива стриманість, а з боку батька жвавий, відкритий, грубувато-добродушний гумор, якому бракувало радше дотепності, ніж змістовності. Жили вони досить дружно в міській двоповерховій кам’яниці, але якось син твердо й спокійно відмовився їсти те, що зварила невільниця, яка ростила його від колиски. На превелике обурення негритянки, він сам готував на кухні, сам собі подавав на стіл і їв віч-на-віч із татом, який неухильно й педантично піднімав за синове здоров’я склянку кукурудзяного віскі. Ну а син такого в рот не брав, ні разу в житті не скуштував.

У день весілля сина батько відступив йому житло. Уже стояв на ґанку, тримаючи ключ від дому, коли приїхала молода пара. Був у плащі й капелюсі. Поряд лежали батькові речі, а ззаду стояли два його раби: кухарка-негритянка та «хлопець» — її чоловік, старший від рабовласника й без єдиної волосини на голові. Батько був не плантатором, а правником і навчився юриспруденції приблизно так, як згодом син — медицини, «добре до діла взявшись та в чорта ласки допитавшись», із його ж слів. Він уже купив собі будиночок за дві милі від міста. Біля ґанку на нього чекала дрожка із запряженою одномастою парою, і поки син та невістка, якої свекор ніколи не бачив, ішли стежкою від воріт, він стояв на ґанку, розставивши ноги й збивши капелюха на потилицю, міцний, грубуватий, червононосий чолов’яга з вусами розбійницького ватажка. Коли свекор нахилився й привітав невістку, вона зачула душок віскі й сигар.

— Мені здається, що з вас вийде путяща жінка, — озвався він. Дивився прямо й нахабнувато, але приязно. — Зрештою, все, чого потребує наш святенник, — це щоб жінка вміла співати альтом пресвітеріанські гімни, які сам Господь Бог не зуміє покласти на музику.

Батько поїхав на прикрашеній китичками дрожці, взявши своє майно — одяг, великий обплетений бутель і рабів. Кухарка-негритянка навіть не залишилася, щоб приготувати перший обід новоженцям. Як не запропонували їй послужити, так і відмови не було. За життя батько ні разу не загостював у цій оселі, хоч йому були б раді. Вони з сином це знали, без зайвих слів. А невістка — донька благочестивих багатодітних батьків, які мало чого досягли в житті й знайшли в церкві заміну того, що бракувало на обідньому столі — любила свекра й потайки, крадькома захоплювалася ним, його хвацькістю, грубуватою, нехитрою схильністю до простих законів честі. Подеколи до молодого подружжя доходили чутки про його витівки. Переїхавши за місто, він наступного літа втрутився в церковне чування в сусідньому гайку, що затяглося, й перетворив його на тиждень любительських кінних перегонів, а тим часом худющі несамовиті сільські проповідники перед щораз рідшою паствою вергали із сільського амвона прокляття на забутливу невиправну голову. Він нібито щиро пояснив, чому не навідує сина та невістку: