Читати книгу - "Світло в серпні"

«Буде нудно. Вам зі мною, а мені з вами. Та ще й хто його зна, чи не зіб’є мене з пуття синок, чи не спокусить раєм на старі літа». Але причина була не в тому. Син розумів, що не в тому, таж він перший спротивився б такому наклепу, якби почув його з чужих уст: знав-бо, що вся річ у чутливості й делікатності старого батька.

Син став аболіціоністом чи не раніше, ніж такі погляди убрались у слово й просочилися сюди з Півночі. Однак, дізнавшись, що це слово придумали республіканці, він почав називати себе інакше, ні на крихту не поступившись своїми принципами та звичками. Ще не маючи тридцяти років, був не на свій вік по-спартанському поміркований, якими бувають нащадки не дуже перебірливих підлеглих Випадку і Пляшки. Тому-то, мабуть, він і дитину дозволив собі тільки після війни, з котрої вернувся зовсім іншим — «трохи вивітреним», як сказав би тепер уже покійний батько. Хоч за ці чотири роки він ні разу не вистрелив із рушниці, та його служба полягала не лише в молитвах і проповідях перед вояками в неділю вранці. Повернувшись додому, залікувавши рани й ставши практикувати як хірург і фармацевт, він робив тільки те, в чому наловчився на тілах друзів і ворогів, допомагаючи медикам на фронті. Із усіх синових діянь батько, мабуть, найбільше схвалив би ось це: самотужки опанувати професію на тілах загарбників і руйнівників рідного краю.

«Але святість — це непідхоже для нього означення, — думає, своєю чергою, внук, сидячи біля темного вікна, за яким змовкли труби й світ ширяє в зеленій зависі. — Дід перший став би проти того, хто охарактеризував би мого батька таким словом». Це було своєрідне повернення до суворих, не забутих і не дуже давніх часів, коли людина в цій країні могла марнувати лише незначну частку самої себе й мала на те небагато часу, та й цю дрібку мусила пильнувати й боронити не тільки від природи, але й від людей, покладаючись на саму стійкість і знаючи, що за неї не винагородять — принаймні за життя — затишком та дозвіллям. Тому-то він засуджував рабство й поведінку свого батька — здоров’яка і богохульника. А те, що в партизанській війні завзято боровся на стороні людей, чиї принципи суперечили його власним, переконливо свідчить, що в ньому уживалося двоє окремих і цільних чоловіків, один із яких жив за прозорими законами у світі, де не було дійсності.

Натомість друга його половина жила в матеріальному світі й давала собі раду, як інші, ба навіть краще. Він жив за своїми принципами в мирний час, а коли почалася війна, не полишив їх, жив за ними й там. Коли треба було проповідувати мирної неділі в тихому гаю, він робив це, не маючи на озброєнні нічого, крім волі, переконань і того, чого зумів навчитися в ході справи. Коли треба було під обстрілом рятувати поранених, а потім лікувати їх без потрібних інструментів, він і це робив, знову ж таки не маючи нічого на озброєнні, крім сили, хоробрості й того, чого зумів навчитися в ході справи. А коли, програвши війну, повернулися додому люди, уперто задивлені на те, що відмовлялися визнати загиблим, він дивився вперед і робив усе для того, щоб хоч щось корисне взяти з поразки, використовуючи на практиці гіркий досвід. Він став медиком. Однією з його перших пацієнтів була дружина. Напевно, він тримав її при житті. Принаймні дав їй можливість зродити нове життя, дарма що коли з’явився на світ син, батькові було за п’ятдесят, а матері за сорок. Син виріс і змужнів серед привидів, пліч-о-пліч з духом. Батько, священик без церкви й солдат без ворога, після поразки поєднав перше та друге й став лікарем, хірургом. Немовби дуже холодне й непоступливе переконання, яке підтримувало його, так би мовити, на грані між святенником і вояком, не зазнало краху, не розхолодилось, а помудрішало. Неначе в гарматному диму, як у видінні, йому відкрилося, що рукоположення належить розуміти буквально. Неначе він раптово дозрів до віри в Ісусові слова: той, у кого тільки дух потребує зцілення, не гідний ні прозріння, ні спасіння. Оце перший привид. Другим привидом була його мати, запам’ятавшись лише змарнілим обличчям, величезними очима, розсипом темного волосся на подушці й блакитними нерухомими, вихудлими до кості руками. Якби в день її смерті синові сказали, що він бачив маму не тільки на ложі, то не повірив би. Згодом він пригадував й інше: як ходила по оселі й поралася коло господарства. Але у свої вісім, дев’ять, десять років мав її за безногу, тільки зі змарнілим лицем і очима, які день по дню більшали й більшали, наче готувались охопити все видиме, все життя одним останнім жахітливим поглядом, повним страждання, розпачу й передчуття смерті, а коли б таке нарешті сталося, син почув би: то був би звук, схожий на крик. Перед її смертю відчував ці очі крізь усі стіни. Були домом, він жив у них, у цьому темному всеохопному стійкому відблиску близького скону. Обоє, син і мати, проживали в них, як дві слабенькі тваринки в нірці, печерці, де вряди-годи з’являвся батько — чужий їм, сторонній, майже небезпечний: так скоро тілесне здоров’я змінює й перетворює дух. То був не просто чужинець, а ворог. Пахнув інакше, ніж вони. Говорив іншим голосом, іншими словами, ніби проживав в іншому довкіллі, іншому світі. Присівши біля ліжка, дитина відчувала, як цей чоловік наповнює кімнату своїм грубим здоров’ям і підсвідомою зневагою, такий самий безпорадний і пригноблений, як і вони.

Третім привидом була негритянка, рабиня, що поїхала на дрожці того дня, коли в дім прийшли молодий з молодою. Невільницею поїхала, такою ж і повернулася в шістдесят шостому році, цього разу пішки — величезна жінка з дратівливим і водночас спокійним лицем: маска чорної трагедії між явами. Після смерті її власника і доти, доки вона нарешті переконалася, що ніколи не побачить ні його, ні свого чоловіка — «хлопця», що пішов із хазяїном на війну й теж не вернувся, ця жінка нізащо не погоджувалася покинути сільський будиночок, який їй доручили доглядати. Після батькової смерті син приїхав туди, щоб замкнути дім та забрати батьківське майно, й запропонував забезпечити негритянку. Вона відмовилася. Відмовилася також забратися звідти. Обробляла там городець, жила самотою, чекала на чоловіка й не хотіла вірити чуткам про його смерть. Власне, була одна непевна чутка. Буцімто після того, як хазяїн загинув