Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

гордитись та величатися своїми здібностями.

Але гордість у нього була. Як вій, цей орел серед людей, міг не мати гордості? Ернест уважав, що людині більше, ніж самому божеству, слід почувати себе божественною саме тому, що вона — маленьке й смертне створіння. Він дуже любив декламувати уривки з однієї поеми. Всієї поеми він ніколи не читав і даремно намагався дізнатись, хто її автор{70}. Я наводжу тут цей уривок не лише тому, що Ернест його любив, але й тому, що ці рядки відбивають оту суперечність між безсмертим вогнем його духу і Ернестовою невірою в безсмертя. Прочитайте ці вірші. Хіба могла бути лише смертним порохом земним, нетривкою, скоро-минущою подобою людина, що так схвильовано, палко, піднесено декламувала їх, як Ернест? Ось вони:

Знати щастя судилось мені,

Хай цвітуть мої радісні дні,—

Я співаю, хвалу їм складаю!

Грай же, земле, від краю до краю!

Хоч зазнаю я муку і смерть,

Але випив налитий ущерть

Келих пристрастей, сили і слави

Та солодкої вроди жінок.

Я до дна вже його допиваю,

З решти квітів звиваю вінок,—

Тост за смерть, за життя підіймаю!

А як зникну я в темній імлі,

Як вернусь до старої землі,—

Інший «я» буде пити цей трунок,

Пишний трунок, краси поцілунок!

Я в ньому відроджусь, оновлюсь —

І маленьким дитям пригорнусь

До гарячого ніжного лона.

Це ж мій світ, і страждання, й любов,

Це ж людська тут струмує червона

І солона, освячена кров!

О життя, що в безмірності тоне!

Цілий всесвіт живе у мені,

Всі поріддя, всі раси земні…

Я людина, людина, людина!..

Все, що любить, що родиться й гине,—

Стогін матері, співи ясні,

Крик агонії, шепіт кохання,

Перші ранки і ночі останні,—

Все росте й умирає в мені.

Світ увесь моїй волі кориться!

Коли кубок до дна спорожниться,

Все погасне навік і навік!

Але поки я, боже, не зник —

Я жагою своєю сповняю

Твою землю од краю до краю!

Той, кого ти з едему прогнав,—

Я був, господи! З заходу й сходу

Це мій світ, де я щастя зазнав,

Де я вирвав квітки насолоди!

Все моє: од арктичних країв

До дитинства зелених садів,

До ночей молодої любові!..

Слава ж полум’ю юної крові!

Слава кубку, що я не допив!

Ернест завжди працював дуже багато. Чудове здоров’я Ернеста багато дозволяло йому, але він не міг приховати втоми, ідо проглядала в його очах. О, ті любі втомлені очі! Він ніколи не спав більше чотирьох з половиною годин на добу, і все ж йому не вистачало часу зробити все, що він хотів. Він ніколи не припиняв своєї діяльності пропагандиста і завжди бував ангажований далеко наперед на лекції в робітничих організаціях. Далі, треба було вести передвиборну кампанію, і майже всю цю роботу він виконував сам. Коли було закрито соціалістичні видавництва, його мізерні гонорари припинилися, і Ернест мусив працювати ще більше, бо, крім усієї іншої роботи, доводилося ще заробляти на життя. Він перекладав чимало наукових та філософських статей для журналів. Повертаючись додому пізно ввечері, знесилений від напруженої праці по виборчій кампанії, він брався за переклади і працював трохи не до ранку. І це ще не все: він безперестану вчився. Ернест учився до самої смерті, і вчився дуже багато.

І при всьому тому він ще знаходив час кохати мене, дарувати мені щастя. Але це йому вдавалося лише тому, що я все своє життя злила з його життям. Я навчилася стенографувати й друкувати на машинці і стала йому секретаркою. Він запевняв, що цим я скоротила йому роботу наполовину. Так чи ні, але я сама, працюючи з ним, училася краще розуміти ту його роботу. Наші інтереси стали спільні, ми разом працювали, разом розважались.

А які солодкі крадені хвилини були у нас під час роботи! Слово кохання, погляд, короткі пестощі; і тим солодші були для нас ті хвилини, що крадені.

Жили ми на височині, до повітря прозоре й сяйне, де люди працюють для людства, де немає місця ні для підлоти, ні для егоїзму. Нашого кохання ніщо не затьмарювало. І цього в мене ніхто не відбере. Я не помилилася на Ернесті. Я можу це сказати після всього того, що було. Я давала йому спокій, якийсь перепочинок, йому, моєму коханому, що так тяжко працював для людей і не вірив у власне безсмертя.

Розділ XII

ЄПІСКОП

Скоро по одруженню я випадково спіткала епіскопа Моргауза. Але розповім про все, як воно було, поряду. Після свого виступу на з’їзді IПГ епіскоп, людина лагідної вдачі, здавшись на умовляння друзів, пішов у відпустку. Проте повернувся він ще завзятіший у своїх намірах проповідувати істинну місію церкви, як він її тепер розумів. На превеликий подив пастви, його перша ж проповідь після відпустки була цілком подібна до того виступу, з яким він звернувся до з’їзду ІПГ. Він знову довго, з подробицями, які шокували слухачів, говорив про те, що церква зійшла зі стежки Вчителя, що для неї Мамона заступила Христа.

Наслідок був той, що епіскопа відвезли до приватної психіатричної лікарні. В газетах з’явилися патетичні статті про його божевілля та про його святе життя. В лікарні епіскопа тримали, як в’язня. Я по раз приходила до нього, але не діставала дозволу на побачення. Мене страшенно схвилювала ця трагедія розумної, чистої, шляхетної людини, яку зламала жорстока воля суспільства. Бо епіскоп був і розумний, і чистий, і шляхетний. Як казав Ернест, лихо спіткало його тому, що він погано знав закони суспільного розвитку. А не знаючи їх, він, звичайно, й не міг так, як треба, приступитись до боротьби проти соціальної несправедливості.

Мене просто жахало єпіскопове безсилля. Якщо він стоятиме на своїй правді, він приречений на божевільню. І нічого він не міг удіяти. Його не могли врятувати ні гроші, ні становище, ні освіта. Його погляди визнано небезпечними для суспільства, і воно не бажало розуміти, що такі небезпечні думки МОГЛИ бути продуктом здорового розуму, або принаймні, як я гадала, — вдавало, що не розуміє.

Проте виявилося, що епіскоп попри свою лагідність та душевну чистоту мав ще й дрібку хитрості. Він ясно зрозумів небезпеку. Побачивши, що заплутався в павутинні, епіскоп спробував звільнитися. Його друзі, такі, як мій батько, Ернест чи я, не могли допомогти йому, і він мусив боротися власними силами. І от у вимушеній самоті психіатричної лікарні він «видужав». Перед його духовними