Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

очима більш не з’являлися ніякі видива, і химера, нібито суспільство повинне дбати за Христових овечок, вилетіла йому з голови.

Буржуазні газети й церковники бучно вітали одужання епіскопа і повернення його до своїх обов’язків. Одного разу я пішла до церкви послухати його проповідь. Вона була така ж, як і всі ті, що він виголошував до «хвороби». Я була розчарована, вражена. Невже його приборкали? Чи, може, він злякався? Може, тягар виявився заважкий для нього, і він покірно схилив коліна перед непереможним злом?

Я вирішила піти до нього додому. Єпіскоп страшенно змінився. Він схуд, обличчя йому порізали нові зморшки. Мій прихід видимо збентежив його. Розмовляючи зі мною, він нервово смикав себе за рукав, його очі неспокійно бігали, уникаючи мого погляду. Він був немов чимсь заклопотаний: говорячи, нараз якось чудно замовкав, то несподівано змінював тему, а то наче забував, про що допіру мовив. «Невже це та сама врівноважена, лагідністю схожа на Христа людина, — думала я, — що так подобалась мені раніше? Де подівся його чистий, ясний і непохитний погляд?» Видно було, що його залякали й примусили скоритися. Занадто тендітну мав він душу і не зміг стати віч-навіч з організованою вовчою зграєю, що правила суспільством.

Мені зробилося сумно, невимовно сумно. Єпіскоп говорив якось ухильно, він просто боявся кожного мого слова. Побачивши те, я вже не важилася розпитувати його. Він коротко згадав про свою хворобу, далі ми якось недоладно поговорили про церкву, про ремонт органа, про доброчинні пожертви. Коли я почала збиратися додому, він зітхнув з такою відвертою полегкістю, що я ладна була засміятись, якби мов серце не обливалось кров’ю.

Бідний скромний герой! Якби я тільки знала! Він боровся, як велетень, а я й не здогадувалась. Самотній, весь час самотній серед мільйонів людей, він не кидав своєї боротьби. Його роздирали жах перед божевільнею і вірність правді та справедливості, і він не зрадив правді й справедливості, але був він такий самотній, що не важився звіритись навіть мені. Він дістав добру науку і добре її затямив.

Та незабаром усе відкрилось. Одного дня єпіскоп зник. Нікому не сказав, куди йде, і зник. Дні минали, а він не з’являвся. Пішла чутка, що віл відібрав собі життя в нападі божевілля. Проте що думку довелося відкинути, коли стало відомо, що єпіскоп заздалегідь продав усе своє майно, свій міський будинок, віллу за містом, біля Менлов-парку, картини, колекції і навіть свою укохану бібліотеку. Таким чином, перше ніж зникнути, єпіскоп добре все підготував.

Це сталося саме тоді, коли й на пас упала біда. Тому, лише добре влаштувавшись у новому помешканні, ми змогли як слід поміркувати над учинком епіскопа. Та скоро все з’ясувалось. Одного вечора, що не смеркло, я побігла до різниці через вулицю купити м’яса на вечерю Ернестові. (Тепер, у нашому новому оточенні, останнє їдження вдень ми називали вечерею). Саме в ту мить, як я виходила звідти, з сусідньої бакалійної крамнички теж вийшов якийсь чоловік. Мені він видався дуже знайомий, і я оглянулась. Але чоловік той повернувся до мене спиною й швидко пішов геть. Побачивши похилі плечі й вінчик срібного волосся між коміром і крислатим капелюхом, я задумалась. Цей чоловік дуже нагадував мені когось добре знайомого. Замість перейти вулицю, я поспішила за ним. Усе наддаючи ходи, я відганяла настирливу думку. Мені весь час здавалося, що то єпіскоп. Але ж це було неможливо! Він — і в цьому злинялому робітничому комбінезоні, такому довгому, аж ноги плутались у вистріпаних холошах, — ні, це неможливо!

Я засміялася з себе самої, спинилась і хотіла була вже вертатись. Але ж які знайомі плечі, і оте срібне волосся! Я знову побігла за чоловіком. Наздогнавши його, я зазирнула йому в обличчя. Це був справді епіскоп!

Я спинилася перед ним. Він теж спинився. З несподіванки з його правої руки вислизнув великий паперовий пакунок, упав на тротуар, розірвався, і під ноги нам покотилась картопля. Єпіскоп Моргауз сторопіло й тривожно подивився на мене, потім якось зів’яв, плечі його безнадійно обвисли, і він важко зітхнув.

Я простягла йому руку. Він потиснув її — рука його була холодна й вогка. Він збентежено прокашлявся, і я побачила, як на лобі в нього виступає піт. Очевидно, він не в жарт злякався.

— Картопля, — пробурмотів він. — Вона так дорого коштує!

Ми з ним нахилилися підбирати картоплю та складати її до роздертого пакунка, якого він тепер обережно притискав до себе. Я сказала, що дуже рада зустріти його і що він неодмінно повинен зараз же зайти до нас.

— Тато так зрадіє, коли вас побачить! Ми живемо зовсім близько, отам навпроти.

— Я не можу, — стиха відповів він. — Мені треба йти. До побачення, — Він з острахом озирнувся навколо, ніби боячись, що його можуть упізнати, і вже пірвався йти. — Скажіть мені, де ви живете, і я зайду до вас пізніше. — мовив він мені, побачивши, що я йду поруч і не збираюсь облишити його.

— Ні,— відказала я твердо, — ви повинні зайти до нас зараз.

Він глянув на картоплю і на невеличкі пакуночки, що їх тримав під лівою пахвою.

— Справді, я не можу, — благально сказав він — Пробачте мені, але я не можу. Якби ви тільки знали…

Здавалося, що він ось-ось зомліє, однак він скоро опанував себе.

— І ще мені треба занести ці харчі,— сказав він далі,— Я їх несу одній старій жінці. Вона голодує. Це просто жахливо. Я мушу зараз їй усе це віднести. Мені треба йти. Зрозумійте мене. А потім я прийду. Обіцяю вам.

— Дозвольте мені провести вас, — набивалась я, — Це далеко?

Вій знову зітхнув, а тоді поступився.

— Лише за дві вулиці,— сказав він. — Ходімо швидше.

Ідучи слідом за епіскопом, я роздивлялася на всі боки.

Я навіть не уявляла собі, що тут, близенько від нашого нового дому, такі злидні. Річ у тім, що я ніколи не брала участі в доброчинних заходах. Я була переконана, що Ернест мав рацію, коли сміявся з доброчинності, називаючи її примочкою до відкритої рани. «Загойте рану, — радив Ернест, — дайте робітникові те, що він заробив, дайте пенсію тим, хто зістарівсь на чесній роботі,— і не буде ніякої потреби в доброчинності». Вірячи в те, я працювала разом з ним на користь революції, не тратячи марно сили на дріб’язкове полегшення соціальних- лих, неминучих при нашому несправедливому суспільному ладі.

Ми з епіскопом увійшли в маленьку комірчину розміром десять на дванадцять футів, що виходила вікном на задвір’я. В