Читати книгу - "Місто біля моря"

заходу і сходу. Її міцні кам’яні стіни старовинної кладки, такі ж міцні й непорушні, як і ті вищерблені сірі скелі, на яких її збудували, не раз рятували мешканців нашого міста від ворога.

Як і раніш, височіли над зигзагоподібними фортечними стінами першого пояса укріплень то чотиригранні, то круглі сторожові вежі з вузькими амбразурами, увінчані зеленими від моху гостроверхими дахами. Спалахували зелені крони дерев на фортечних валах. Над урвищами виросли великі кущі жимолості і рожевого вересу. Колюча дереза звисала над проваллям, пробравшися своїм корінням глибоко в мурування, від якого турецькі ядра відскакували, як горішки.

Біля відчинених навстіж воріт червоніла, видно, зовсім ще недавно прибита тут вивіска: «Історичний музей-заповідник».

З почуттям глибокого хвилювання зайшов я під арку фортечних воріт.

«Мила, славна наша бабуся! — думав я, оглядаючи фортецю. — Не зруйнували тебе ні час, ні турки, ні гітлерівські бомби. Як стояла ти століття непорушною твердинею на південному заході Подільської землі, так і стоїш понині на радість народу, на страх ворогам, назавжди вигнаним із споконвічної української землі!»

Але тільки-но зайшов у двір, густо зарослий муравою, яка вкривала навіть бруківку, як зразу зрозумів, що і нашій бабусі припало немало в недавніх боях.

Сторожові вежі, з амбразурами на всі чотири сторони світу, були понівечені пробоїнами від снарядів. Дах над вежею Ружанка зник зовсім. Від Комендантської лишилися самі руїни. Але будинок у дворі фортеці, в якому, як видно, тепер містився музей, був відбудований. Нові віконні рами і свіжа штукатурка підказували мені, що будинок цей піднявся з руїн зовсім недавно.

Шум автомашини змусив мене обернутися. Показався той самий всюдихід, обвішаний банками з бензином. Видно, любитель квітів — підполковник — захотів по дорозі оглянути заповідник.

Скрипнули гальма, машина зупинилась біля кордегардії, а я вузенькою стежкою пішов далі, до зеленого бастіону, який здіймався за Чорною вежею.

Чверть століття тому під оцим самим бастіоном петлюрівці розстріляли більшовика — донецького шахтаря Тимофія Сергушина. Ми — маленькі тоді хлопчики з Заріччя, Юзик Стародомський і я, — забравшись раннім ранком у фортецю по черешні, підгледіли випадково розстріл дорогої нам людини.

Сергушин стояв он там, унизу, напіводягнутий, жовтий від хвороби. Під дулами націлених на нього гвинтівок він крикнув у лице катам-петлюрівцям: «Хай живе Радянська Україна!»

Ми і плиту йому потім потайки поклали на могилу. А коли прийшли радянські війська, тут був установлений обеліск із сірого мармуру з написом:

Борцеві за Радянську Україну,

першому голові військово-революційного трибуналу

ТИМОФІЄВІ СЕРГУШИНУ,

що загинув від рук петлюрівських бандитів

Даремно я шукав тепер цей сірий мармуровий обеліск на фортечному дворі.

Його тут не було.

Вороги і запроданці, охоплені зненавистю до Радянської влади, постаралися знищити пам’ять про цю славну людину, першого комуніста, який прийшов у нашу хатинку на Заріччі чверть століття тому.

Тільки під самою Чорною вежею я знайшов у густій траві уламок мармуру з останнім словом надгробного напису.

Основа обеліска — звичайний кам’яний квадратик — збереглась, могильний насип теж. Зелений барвінок густо ріс на пригорку, під яким покоїлись останки Сергушина.

Спинився я над цим горбиком, і пам’ять знову перенесла мене в тоїї далекий час, коли тільки-тільки установилась на Поділлі Радянська влада.

Пам’ятаю, увечері після розстрілу Сергушина ми прийшли сюди, взявши з собою свого товаришочка Маремуху. Куниця, за запорозьким звичаєм, розстелив на могильному горбику червону китайку, а ми засипали горбик запашним бузком. Над могилою забитого клялись ми у той вечір стояти один за одного, як побратими, і помститися ворогам Радянської України за смерть її кращого сина.

Задумливий, стояв я тепер, схиливши голову над зарослим могильним горбиком, і виразно пригадував слова найулюбленішої пісні Сергушина:

Я пісню співаю — з душі вона ллється.

Я хочу в ній виплакать думи свої…

Як птах у неволі, у тьмі вона б’ється

І тоне в просторах землі…

І скоро вона, не доспівана мною,

Замовкне, коли багрянить синяву

І новий товариш, йдучи до забої

За мене її доспіва…

Заглиблений у свої думки, я не почув, як підійшов сюди ще хтось, і помітив присутність підполковника лише в ту хвилину, коли червоні півонії посипались у густу траву.

Кремезний, широкоплечий підполковник посипав могилу Сергушина квітами, не звертаючи на мене ніякої уваги. Глянув я на нього ще пильніше — і раптом під щетиною, яка проступила на його загорілих щоках, побачив знайомі риси Петра Маремухи…

— Слухайте, товаришу!.. — сказав я схвильовано.

Обернувшись на звук мого голосу, підполковник-танкіст спершу подивився на мене дуже суворо, я б навіть сказав — невдоволено, але потім, раптом змінюючись на обличчі, вигукнув:

— Василь! Друже!..

А за півгодини ми вже сиділи на росяній ще траві під вежею Кармалюка, забувши в нашій жвавій розмові про все на світі.

Водій Маремухи, рум’яний єфрейтор-танкіст, розстелив на траві брезентову плащ-палатку і розклав на ній всякі харчі.

— Стривай, Василю, — перепинив мене Маремуха, — але чому ж ти не відповів мені з Ленінграда? Я просто штурмував тебе листами на завод! Навіть у відділ кадрів того авіаційного заводу писав: де, мовляв, у вас інженер Василь Манджура? А вони мені відповіли один раз, що «відряджений», і замовкли. Куди ти зник звідти?

— На завод «Більшовик» мене послали…

У цю хвилину позад нас почувся старечий голос:

— Товариші військові! Ну як вам не соромно! Тут же заповідник, а ви лушпиння накидаєте!

Ми обернулись на цей голос так швидко, наче школярі, захоплені зненацька тут сторожем.

На сусідньому горбику стояв сивенький старичок у полотняній старомодній толстовці, з чорним галстуком-метеликом, у золоченому пенсне. Він з’явився нечутно, як у сновидінні з далекого дитинства, і сама його поява зробила нас молодшими на цілу чверть століття.

Коли б не було на переніссі у старичка такого знайомого нам пенсне, ми, можливо, і не впізнали б у ньому Валеріана Дмитровича Лазарєва. Але це був він — наш любимий історик і перший директор трудової школи імені Тараса Шевченка! Схопившися з землі, Петро приклав руку до козирка:

— Просимо вибачити, Валеріане Дмитровичу! Ми були дуже збентежені і забули, де ми є. Зразу це лушпиння підберемо.

— Дозвольте! Але звідки ви знаєте, як мене звуть? — оторопів Лазарєв, сходячи з горбика.

Де йому було впізнати в сивуватому офіцері з орденами отого самого коротуна, який, вилискуючи білими п’ятами, біг одного разу навздогін за іншими хлопцями з ліхтарем «летюча миша», охоплений бажанням швидше спуститися в заманливий підземний хід!

Тисячі подібних школярів промайнули перед очима Лазарєва за кілька десятків років педагогічної діяльності. Хіба всіх запам’ятаєш?

— Звідки