Читати книгу - "Місто біля моря"

ви знаєте моє ім’я? — вдруге спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи впритул.

Тепер уже втрутився я:

— Коли ж ми з вами знову у підземний хід підемо, товаришу Лазарєв?

— Стривайте!.. Що за мана? — Старичок зняв пенсне і протер його скельця хусточкою. — Ви, товариші, не з облнаросвіти?

— Я, дорогий Валеріане Дмитровичу, з трудової школи імені Тараса Григоровича Шевченка. І підполковник теж. Ми обидва — ваші учні випуску 1923 року. Невже ви нас забули?

З цими словами я міцно обняв нашого старого директора.

… Про багато уже було переговорено між нами…

— Ви хочете довідатись про все, що трапилось тут? — сказав Лазарєв, підводячись з плащ-палатки. — Давайте тоді продовжимо урок наочної історії. Востаннє я розповідав вам про повстання Устима Кармалюка?

— Так, так, Валеріане Дмитровичу! — відповів Петро. — Ми ще з вами, пам’ятаєте, кайдани котрогось із друзів Кармалюка чи Гонти знайшли…

— Кайдани ці у мене в музеї і досі зберігаються, — сказав Лазарєв. — А сьогодні я вам розповім про інших героїв боротьби проти гнобителів українського народу… Але перше скажіть, підполковнику, — Лазарєв лукаво глянув з-під пенсне на Маремуху, — чи відома вам загальна військова обстановка, яка склалася тут у перші місяці минулого року?

Маремуха відповів ухильно:

— Приблизно.

— В такому разі, допомагайте мені, коли я помилюсь.

І він почав розповідати:

— Після того як у березні 1944 року радянські війська відбили Волочиськ, фашисти втратили пряму залізницю на захід. Тоді всі їх частини, які залишалися в подільському мішку, кинулися сюди. Таким чином наступаючі радянські війська повинні були закрити гітлерівцям шляхи втечі в Буковину і Західну Україну через наше місто.

На початку березня радянська артилерія прорвала німецьку оборону під Шепетівкою.

У цей прорив хлинули танкові частини генералів Лелюшенка, Рибалка і Катукова. Вони повели наступ на південь, до Дністра… Чого ви усміхаєтесь, Маремухо? Я сказав не те?

— Я усміхаюсь, бо й сам мав деяке відношення до згаданого наступу, — тихо сказав Петро. — Я у Лелюшенка служив.

— Ах, лиходій ви отакий! — заметушився Лазарєв. — Та ви, мабуть, самі тут орудували? Признавайтесь!

— Тут — ні, отам! — І Маремуха показав на північний захід. — Ми Скалат брали.

— Так от, слухайте, — розповідав Лазарєв заспокоюючись. — Після того як ви захопили Скалат, сюди була послана танкова бригада уральського добровольчого корпусу…

— Гвардійського до того ж, — додав Маремуха. — Танки цього корпусу і у Львів прорвались першими, і Прагу рятували від знищення.

— Гвардійського, не заперечую, — згодився Лазарєв. — Бригада ця після того, як наші частини кинулись до Тернополя, дістала завдання пройтись по тилах ворога, паралізувати їх і через Гусятин, Жердя, Оринин дійти, до нашого міста… І ось, мої хлопчики… — Голос Лазарєва затремтів, і він заговорив тихше, переводячи віддих: — 25 березня 1944 року жителі Підзамчого, вперше після двох з половиною років фашистської окупації, побачили радянські танки! Підзамчани плакали від радості; зони протирали собі очі, думаючи, що все це їм тільки сниться… Плакав і я, мої хлопчики, наче маленький, коли один з танків зупинився в тому селі, де переховувався я від гітлерівців. Танкіст зіскочив з броні і попросив напитись. Він був брудний, весь у мастилі і бензині… Я цілував його, як рідного сина, і плакав…

Лазарєв закашлявся і повернув своє худорляве обличчя в бік фортечних воріт. Але ми зрозуміли: дивиться він туди навмисно, щоб приховати від нас сльози, що виступили на його втомлених старечих очах.

— … На чолі передового загону бригади, — говорив далі Лазарєв після хвилинної паузи, — мчав від Довжка до Підзамчого важкий танк «Суворов». У нього на борту майорів прапор. Танк цей вів молодий лейтенант Копєйкін, майбутній Герой Радянського Союзу, а командував передовим загоном старший лейтенант Іван Стецюк, вихованець одного з дитячих будинків міста Дніпропетровська. Його загонові було доручено що б там не було заволодіти районом Старої фортеці і відрізати вихід з міста.

Захопивши Підзамче, Стецюк і його бійці через фортечний міст почали штурм міста.

Вони з’явилися так раптово, що гітлерівці вискакували з квартир у самій білизні. Потім фашисти оговтались і з усіх боків зразу повели наступ на місто.

Стецюк дістав наказ захищати підступи до міста з боку Довжка і Підзамчого. У нього на цей час лишалося чотири справних танки і шістдесят чоловік піхоти. Цілий день з своїми бійцями він тримав оборону роздоріжжя біля консервного заводу, а на нього з усіх напрямків повзли фашистські «пантери» і «тигри». Незважаючи на виняткову хоробрість радянських танкістів, вороги продовжували тіснити їх до мосту. Справа в тому, що якраз у ці останні дні березня генерал Катуков з ходу форсував Дністер у районі Заліщик і закріпився на північних підступах до Чернівців. Коли гітлерівці розвідали про це, вони ще лютіше стали атакувати наше місто, щоб мати змогу прорватися через нього на Буковину.

Гітлерівці заповнили всі шляхи і тепер котились до Дністра і Збруча просто полем, але весняне бездоріжжя затримувало їх просування, змушувало кидати поранених, техніку. Більше п’ятнадцяти гітлерівських дивізій намагались вибити нашу бригаду звідси. Звичайно, танкісти могли відступити, вийти з бою, дати дорогу ворогові, бо що таке одна бригада проти п’ятнадцяти дивізій!.. Ви знову усміхаєтесь, підполковнику? Я щось, може, сказав не так?..

— Та що ви, Валеріане Дмитровичу! Все так! — ласкаво сказав Маремуха нашому старому вчителеві.

— … Танкісти вирішили оборонятися тут, бо знали: якщо фашисти знову захоплять місто, тоді наступальні операції Радянської Армії будуть затримані на кілька тижнів, — говорив далі Лазарєв. — А зараз прошу йти за мною!..

Коли ми вийшли з фортечних воріт, Лазарєв зупинився.

Брукована великим круглим булижником дорога круто спускалась до мосту.

Лазарєв стукнув палицею і сказав урочисто:

— Тут Стецюк поставив свій уже єдиний танк «Суворов» під командою молодшого лейтенанта Копєйкіна. Бачите оце вивернуте каміння? Тут танк «Суворов» повернувся грудьми до мосту. «Роби, Копєйкін, що хочеш, але ні одного гітлерівця до воріт не підпусти!» — сказав Стецюк своєму помічникові.

Лазарєв показав палицею на міст.

Біля в’їзду на шершаві дошки мосту, чисто як дах сільського погреба, височів козирок підземного ходу. За переказами старожилів хід цей вів у Бессарабію, до схожої на нашу Хотинської фортеці.

— У підземеллі, — сказав Валеріан Дмитрович, — Стецюк склав про запас пляшки з запальною рідиною. Розрахунок був простий: ворожі танки намагатимуться прорватися до мосту; тоді радянські бійці, які засіли у підземеллі, будуть закидати їх звідти пляшками з запалювальною сумішшю… Капітан Шульга під ворожим вогнем замінував міст і загинув під час виконання цього завдання. Родом Шульга був із Краснодона…

… Немало музеїв бачив я на своєму віку, багатьох екскурсоводів слухав, але жоден з них