Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив, нарешті, Козак. — Навіщо зразу стільки глини?

— Владика — святами веліли працювати.

— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?

— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

— А що ж?

— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.

Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев'яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та вправно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…

Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого, і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:

— Ти мені глини не гайнуй.

— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.

— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для війни.

— А що ж ти з глини зліпиш для війни?

— Диви-но! — і, кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.

— Що ж воно?

— Як назвати — не знаю. Але дивись! — і Саливон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити пороком і залізяччям, а сюди, в оці дірочки вставити запалені гноти ти й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…

— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?

— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали.

Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.

За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.

Мамай дивився в куток, де щойно працювала кохана, взяв її струга, що був іще теплий від дотику мозолястих рук.

Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп'яної бомби:

— Що ж воно з цього дива буде?

— Було б щось… — відмовив Глек. — Та немає в нас зайвого пороху на дурні витребеньки.

— Це слова пана Купи?

— Атож!

— Порох буде…

Уклонившись, Мамай хутко вийшов на вулицю. Песик Ложка поважно виступив за ним.

14

Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, вiдвідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла кликало суворе слово вітця Мелхиседека.

Шили козацьку одежину кравчики з кравченками та кравчихами.

Готували ліки та чисте шмаття для завоїв зільники, аптекарі.

Біля тиглів порались і зеленовиді галагани, мідники, переливаючи на гармати казани, свічники, дзвони, познімані з руїн домініканського монастиря, всипали в тиглі цілими торбами й гроші мідні, жертвувані громаді навіть людьми незаможними.

Порались біля горнил і чорношкірі гамарники, витоплюючи залізо не тільки з руди, якої вже лишалось обмаль, а і з усякого ммотлоху, з покришених шабель, поламаних плугів, з рискалів та лопат.

Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкопи, гостряки для очеретяних стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев'яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала війна. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з милою своєю Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, і ще кілька нових і старих челядників.

Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж Зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому).

Були там і ще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої.

Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти.

— Я сам, мамо, я сам, — відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня — з ним.

— Що робите, паніматко? — спитав Козак Мамай, підступаючи ближче.

— Просив цехмайстер Саливон, — відповіла Явдоха, — до ранку оцю пані полагодити, — і вона кивнула на гармату. — Для цехової Гончарської вежі.

— Ну, коли сам Глек, то вже треба… — погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: — Помагай біг!

— Здоров, Козаче, — відказали ковалі.

— Заходьте, гостем будете! — запросила незнайомого Анна. Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи.

Він уже був тут наче дома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уваж-но стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак.

Чорний оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю.

— Що за козак? — стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони