Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— Емілі?

Сльози не текли. Вони застрягли десь глибше, у самому серці. Там, де щойно обірвалося щось важливе й тепле.

— Джозі, — я тихо сіла на місце, не в змозі зрозуміти, куди мені сховати очі. — Ти маєш дещо знати. Про Гідеона.

Я розповіла їй про лист з Лонтапору, про академію і кляті книги. Про те, що він поїхав, взявши з мене обіцянку мовчати. Що сьогодні вартовим я брехала, ніби-то старший брат скоро зайде до них, щоб обговорити деталі події. А потім промовила те, у що поки не хотіла вірити.

Бо не можна в один день втратити одразу кількох членів родини. Просто не можна!

Джозі слухала мою плутану розповідь і з кожною миттю ставала все блідішою. В очах навпроти знову з’явилися сльози.

— Вони ж можуть помилятися, Емілі? — тихо спитала вона, а я помітила з якою силою сестра втискає нігті у свої долоні. 

— Можуть, — тихо підтвердила я. — Якщо це помилка, то ми скоро про це дізнаємося. Гідеон, якщо дістався берегів Лонтапору, напише листа…

— А якщо це правда? — це питання вдарило мене. Однак Джозі трималася з останніх сил. — Якщо його дійсно вбили пірати? 

— Я…, — голос надломився. — Я не знаю, Джозі. Я… справді не знаю.

Мені не хотілося вірити в ті чутки, які принесла нам випадкова розмова служниць. Я навіть уявляти не хотіла, що це може бути правдою.

— Треба йти спати, — тихо промовила сестра, підвівшись першою. Вона виглядала шокованою і зламаною. — Сьогодні треба спати. Емілі.

Вона кивнула мені. І не чекаючи відповіді, поквапилася геть. Я чула, як швидко вона підіймається сходами. Як зачиняються двері у її кімнату. Можливо, я б могла почути і її схлипи, та стіни приглушали їх.

Я ж ще якийсь час простояла на місці, відчуваючи себе спустошеною та розбитою. А потім повернулася і вийшла з вітальні. Повільно покрокувала до сходів, упевнена, що не зможу навіть очей заплющити, не то що заснути. Повітря в коридорі здавалося холоднішим, ніж зазвичай.

Та вже на середині сходів я зупинилася. Раптово щось змінилося.

Пульс магії зрушив повітря. Ледь вловимий, мов вітерець, що пройшов по шкірі. Такий знайомий — і геть чужий водночас. Я завмерла, дивлячись униз, у напрямку головного входу. Магічний прояв, який я відчула… був мені знайомим. Я вже знала, хто творив таку магію.

І не повірила сама собі.

Я повільно зійшла кількома сходинками вниз, і чим сильніше наближалась до дверей, тим виразніше ставало це дивне тремтіння у повітрі. 

Моє серце забилося швидше.

Я ступила до дверей — і перш ніж пальці торкнулися бронзової ручки, щось у мені вже знало, що буде далі.

Я відчинила.

На порозі стояв чоловік. Його високий силует був огорнутий темним плащем, вологим від нічного туману. Обличчя ховав глибокий каптур, але навіть у півтемряві я побачила, як срібно-платинове волосся вибивається з-під нього, м’яко сяючи у світлі ліхтаря ззовні.

Ми мовчали кілька секунд. Він не робив кроку вперед. Лише дивився на мене з-під тіні.

А потім повільно зняв каптур.

Його очі були темно-смарагдовими, глибокими, ніби в них жили ліси, які ніколи не бачили людей. Вилиці високі, риси обличчя — різьблені, мов з білого каменю. Але найперше, що я побачила — те, від чого в грудях щось стислося, — були його вуха.

Вуха, які при перших наших двох зустрічах були звичайними. Не привертали жодної уваги. Які лише здавалися такими через те, що він ховав їхню справжню форму магією.

А тепер вони були справжніми. Витонченими, подовженими. Ельфійськими.

— Привіт, Емілі, — спокійно, майже тихо промовив він. Його голос був теплим, глибоким, як осінній вечір. — То що, тобі потрібен друг?

____

Кінець першої книги.
Продовження вже викладено на сайті і під назвою "Місто однієї королеви"

Кінець