Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— Як я виглядаю? — пошепки спитала сестра, крадькома штовхнувши мене плечем у плече.

— Все чудово, — так само тихо відповіла я, дивлячись лише у начищену до блиску дерев’яну підлогу. 

Це було правдою, Джозі вдягла своє найкраще вбрання на сьогоднішню зустріч. Як і я. А от Ребека…

Наша молодша сестра наче навмисно вийшла у головну залу маєтку у простій коричневій сукні. Не зібрала волосся. Не вдягла прикрас. Вона нічого не зробила для того, щоб виглядати пристойно.

Двері маєтку відчинилися, і першим, кого я побачила, був наш дворецький. А вже за ним…

— Батьку! — Я першою звела погляд і зробила крок назустріч невисокому чоловіку з першою сивиною у темному волоссі та пишних вусах. — Ми раді, що ви повернулися!

— Емілі, — він лише кивнув мені й передав плащ слузі. — Накажи підготувати мені ванну. І нехай на вечерю подадуть більше овочів.

— Звісно, батьку, — видихнула я, знову опустивши погляд. 

Теплої зустрічі я не чекала. Але і не очікувала, що наш батько не обійме нас. Враховуючи, що вдома його не було майже два місяці. 

Він не звернув уваги на своїх інших дочок і покрокував до сходів на другий поверх. Джозі проводила його поглядом і тільки зітхнула, а Ребека пирхнула.

Та заговорила тільки тоді, коли кроки батька вже не було чутно.

— І чого ви ото у свої сукні з корсетами вбиралися? Йому байдуже на нас.

Знизавши плечима, вона поквапилася на вулицю. Відкрила двері, обігнавши слугу, і пустила у приміщення тепле літнє сонце. Щоб за мить, відрізати йому доступ із гучним стуком дверей, що зачинилися.

— Він просто втомився з дороги, — промовила я до Джозі, в очах якої вже блищали сльози. — Допоможи мені — сходи на кухню та перекажи побажання батька.

Я знала, що якщо зайняти її справою, то все налагодиться. Так, в цілому, і сталося. Сльози швидко висохли у великих сірих очах. Сестра кивнула та поквапилася допомогти мені. 

А я видихнула і покрокувала до сходів, щоб все було ідеально для нашого батька. Однак, він все одно лишився чимось незадоволений. І це стало відомо вже за вечерею.

Ми сиділи у великій східній залі, де стіл, розрахований на п’ятдесят людей, накрили на чотирьох. У світлі безлічі свічок відблискував срібний посуд та золоті прикраси, які вдягли ми з сестрами. Навіть Ребека цього разу вбралася у сукню із коштовностями та мереживами. Та батько цього, здавалося, не помічав. Вся його увага зосереджувалася на запечених овочах у тарілці І на келихові вина, у яке раз у раз слуга доливав із прозорого глечика.

— Як пройшла ваша подорож, батьку? — спитала я, порушивши тишу. Відклала виделку та звела погляд на лорда Браер.

За мить його холодні сірі очі зупинилися на мені. 

— Все добре, Емілі. А як ви з усім справлялися без мене?

— Ми сумували за вами.

— Я не про це спитав, — погляд чоловіка став холодніше.

Я помилилася у відповіді. Шкода.

— Все добре, батьку, — промовила швидко, допоки хтось із сестер не прийшов мені на допомогу. Все ж, я старша. І це я мала піклуватися про них. 

— Справді? — лорд Браер примружився. — Тоді скажи мені, Емілі, чому твоя сестра раз у раз порушувала мою заборону, допоки ти була за головну, га? 

Прикусивши язика, я опустила погляд. 

— Це моя відповідальність, а не її, — Ребека не змовчала. Відклала у бік виделку, відсунула тарілку і склала руки на грудях.

Боги-и-и! Що вона щойно зробила?!

— Це її відповідальність! — прогуркотів голос батька, як перший весняний грім. — І моя! Тобі п’ятнадцять, дівчинко! Ти не маєш права виходити за межі маєтку без супроводу! Ти не маєш права з’являтися у місті сама! 

Я бачила, як Ребека здригнулася від страху. Я і сама спочатку втягнула голову в плечі з переляку. І тільки за мить оговталася. Змогла подивитися на батька. Я маю відкрити рота… я маю…

— Я винна у цьому, батьку, — видихнула до того, як Ребека встигла відповісти. 

Погляд голови дому повернувся до мене:

— Так, ти винна. І я радий, що у тобі є сміливість у цьому зізнатися.

Була б тут мама, вона б змогла погасити це полум’я однією посмішкою…

— Я згодна на будь-яке ваше покарання, — додала я, не здригнувшись і витримавши його погляд.

— Вчись, Ребеко, — промовив він, звернувшись до наймолодшої дочки. — У тебе ще є три роки, щоб стати такою, як твоя старша сестра.

Ребека скривилася, та нічого на це не відповіла.

— Я не буду карати тебе, дитино, — кивнув лорд Браер. — Твій вчинок гідний. До того ж я не міг очікувати, що ти впораєшся з моїми обов’язками. У тебе є і свої. Незабаром починається сезон балів у столиці. Чи готова ти вперше вийти у світ?

— Так, батьку.

Куточки його губ здригнулися, наче лорд Браер спробував посміхнутися. Однак це йому не вдалося.