Читати книгу - "Спокута сатани"

119
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 124
Перейти на сторінку:
було найкраще та найпристойніше свідоцтво, яке можна було дати. Це дало грошовим газетам змогу моралізувати над небезпечністю снодійних засобів узагалі, і Том, Дік, Гаррі (підписавши повністю свої імена) надіслали листи до своїх улюблених періодичних видань, викладаючи власні думки щодо властивостей снодійних препаратів; відтак, на тиждень звичайну газетну нудьгу було дещо пожвавлено.

Умовностей закону пристойності та порядку було до кінця дотримано − всім було заплачено (що становить найголовніше), і, гадаю, всі були задоволені.

Похорон потішив усіх трунарів − він був неймовірно розкішний. Квіткові крамниці розбагатіли після численних замовлень на гірлянди та хрести з найдорожчих квітів. Принесеної до могили труни не було видно за квітами, що вкривали її. Однак серед усіх цих «символів любові» та зворушливих написів, якими супроводжувались білі нагромадження лілей, гарденій і троянд, що мали символізувати чистоту і красу отруєного тіла, не було жодного щирого вислову жалю, жодного непідробного вияву істинної скорботи. Фізіономія лорда Ельтона мала достатньо скорботний вигляд, щоб відбивати достойне батьківське лихо, але, гадаю, він був не надто засмучений через доччину смерть − хіба тільки шкодував, що вона становила перешкоду для його одруження з Даяною Чесней. Мені здається, що засмучена була сама Даяна, наскільки може чим-небудь засмутитися легковажна маленька американка; точніше, вона була налякана, − нагла смерть Сибілли збентежила й приголомшила її, але чи засмутила? − я не певен.

Яка величезна різниця між неегоїстичною скорботою та почуттям особистого нервового потрясіння! Міс Шарлотта Фітцрой сприйняла звістку про смерть небоги з тією дивовижною мужністю, яка характеризує релігійних старих дів у певному віці. Вона облишила плетіння, сказала: «Нехай буде воля Господня!» − і послала по свого улюбленого духівника. Той прийшов, просидів із нею кілька годин, попиваючи міцний чай, а наступного ранку в церкві удостоїв її причастя. Після цього міс Фітцрой продовжувала свій бездоганно правильний спосіб життя, прибираючи того самого виразу доброчесної скрухи, що й завжди, і не виявляючи жодних інших ознак почуття.

Я як зажурений чоловік-мільйонер, без сумніву, був найцікавішою дійовою особою драми; я знав, що вдягнений бездоганно − завдяки моєму кравцеві та запобігливій люб'язності головного трунаря, який у день похорону подав мені чорні рукавички; у серці я почувався кращим актором, ніж Генрі Ірвінґ.

Лючіо не був присутній на погребі; він надіслав мені з міста коротеньку записку зі словами співчуття й натякнув: він упевнений, що я зрозумію причину його відсутності. Я, звичайно, зрозумів і поцінував його шану (я не сумнівався, що це шана) до мене й моїх почуттів; однак, яким би дивним і неоковирним це не здавалося, я ніколи не прагнув так його товариства, як тоді!

Похорон моєї прекрасної невірної дружини був, як я сказав, вельми пишним: гарні коні тягли довгі валки карет із коронами від милих галявин Варвіку до старої церкви, мальовничої та мирної, де священик із помічниками, у свіжовипраних стихарях, зустріли звичайними словами, що пасували до прикрої нагоди, обтяжену квітами труну і віддали її землі. Були навіть репортери, які не тільки описали сцени, яких не відбувалось, а й навіть вислали до своїх солідних часописів фантастичні замальовки церкви. Після церемонії ми − ті, хто «оплакував», − повернулися до Віллосміру снідати, і я добре пам'ятаю, що лорд Ельтон переповів мені за склянкою портвейну новий ризикований анекдот раніше, ніж ми встали з-за столу. У приміщенні для слуг трунарям було влаштовано щось на зразок святкової учти; і, взявши все це до уваги, я зробив висновок, що смерть моєї дружини справила багатьом велике задоволення і наповнила грішми багато наставлених кишень. Сибілла не залишила прогалини у світі, яку важко було б заповнити: вона була просто одним метеликом із тисяч − можливо, вибагливіше забарвленим, більш неспокійним на льоту, − але ніколи про неї не судили інакше, як про метелика.

Я сказав, що ніхто щиро не жалкував за нею, однак я помилився. Мевіс Клер була непідробно, глибоко засмучена. Вона не прислала квітів на труну, але прийшла сама і стояла трохи осторонь, мовчазно чекаючи, доки засиплють могилу; по тому, коли «фешенебельний» поїзд рушив з церковного подвір'я, вона підійшла й поставила на свіжонасипану землю білий хрест із лілей власного саду. Помітивши її вчинок, я вирішив, що перш ніж поїду з Лючіо на схід (через смерть Сибілли мою подорож було відкладено на тиждень чи два), вона дізнається про все.

Настала мить, коли я здійснив це рішення. День був холодним і дощовитим, і я знайшов Мевіс у її кабінеті; вона сиділа біля вогню, тримаючи крихітну таксу на колінах, а вірний сенбернар лежав розпростаний біля її ніг. Вона була заглиблена в читання, і мармурова Паллада, непохитна й сувора, спостерігала за нею. Коли я ввійшов, вона підвелася, відклала книжку та рушила, досі тримаючи маленького песика, мені назустріч; у ясних її очах світилося співчуття, і безмовний жаль ховався у тремтливій лінії її ніжних вуст. Було відрадісно бачити, яку гіркоту вона відчувала за мене, і було дивно, що сам я не міг відчувати гіркоти.

Ми зніяковіло обмінялися кількома словами; потім я сів і мовчазно спостерігав, як вона поралася з дровами в каміні, щоб вони яскравіше палали, і якусь мить уникала мого погляду.

− Я гадаю, ви знаєте, − почав я з грубою прямолінійністю, − що історія зі снодійною мікстурою − вигадка для світу? Ви знаєте, що моя дружина сама навмисне отруїлася?

Мевіс глянула на мене зі збентеженим і співчутливим виразом.

− Я побоювалася, що це так… − мовила вона знервовано.

− О, тут нема чого побоюватись і нема чого сподіватись, − проказав я з люттю. − Вона це зробила. І чи можете ви здогадатись, чому вона це зробила? Бо збожеволіла від власної розбещеності й ласолюбства! Бо вона плекала порочне почуття до мого друга Лючіо Ріманського!

У Мевіс вихопився тихий болісний зойк, і вона сіла. Вона зблідла і вся тремтіла.

− Я певен, ви вмієте швидко читати, − вів далі я. − Літератори мають здатність швидко переглядати написане й у кілька хвилин вихоплювати головну суть. Прочитайте це, − і я простягнув їй згорнуті сторінки передсмертної сповіді Сибілли. − Дозвольте мені лишитися тут: я хочу, щоб ви дізнались, якого роду жінкою вона була, і тоді судіть самі, чи варта вона, незважаючи на свою вроду, співчуття!

− Даруйте, − сказала м'яко Мевіс, − я б не хотіла читати того, що не було призначене для моїх очей.

− Але це було призначене для ваших очей, − нетерпляче заперечив я.

1 ... 108 109 110 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута сатани"