Читати книгу - "Спокута сатани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я затулив обличчя рукою, щоб сховати гірку посмішку, що зраджувала мої думки, і штовхнув сувій до Мевіс. Дуже неохоче вона взяла його і, розгорнувши, почала читати.
Кільканадцять хвилин панувала мовчанка, яку порушувало лише потріскування дров у каміні та розмірене дихання собак, які тепер обоє лежали розпростані перед вогнем. Я крадькома дивився на жінку, чиїй славі я заздрив, − на тендітну постать, на корону шовковистого волосся, на нахилену голівку, на витончені риси обличчя, на маленьку класичну білу ручку, яка тримала списані аркуші так твердо й водночас так ніжно, − справжню руку грецької Психеї; і я думав: якими ж короткозорими віслюками мають бути ті джентльмени від літератури, що вважають таких жінок, як Мевіс Клер, не гідними слави! Така голівка, нехай і вкрита ясними кучерями, − хіба не призначена для того, аби просвіщати слабші уми чоловіків і жінок? Рішуче маленьке підборіддя, яке тонко обрисовувалось у світлі вогню, виявляло силу волі й непохитність високих прагнень своєї власниці. А добрі очі, ніжні вуста − хіба не свідчили вони про найсолодшу любов, найчистішу пристрасть, які будь-коли знаходили місце в жіночому серці?.. Я забувся у мрійній задумі; я думав про речі, які заледве стосувались мого минулого й теперішнього. Я зрозумів, що час від часу, з тривалими проміжками, Бог створює жінку-генія з розумом мислителя й душею янгола; така жінка стає фатумом для всіх смертних, не так божественно обдарованих, і славою для світу, в якому вона живе.
Роздумуючи про це, я спостерігав за обличчям Мевіс Клер і раптом побачив, що очі її пойняло слізьми. Чому вона плаче, дивувався я, над «останнім документом», що анітрохи не зворушив мене? Зненацька її голос, який тремтів скорботою, порушив тишу, і я майже здригнувся, ніби пробудившись зі сну; вона зірвалась на ноги, дивлячись на мене так, ніби побачила якесь моторошне видиво.
− О, невже ви такі сліпі, − вигукнула вона, − що не бачите, що це означає? Хіба ви не можете зрозуміти? Хіба ви не знаєте вашого найлютішого ворога?
− Мого найлютішого ворога? − повторив я, вражений. − Ви дивуєте мене, Мевіс. Яке відношення маю я, чи мої друзі, чи мої вороги до останньої сповіді моєї дружини? Вона маячила отрутою й пристрастю; як ви бачите з її останніх слів, вона не могла сказати, померла вона чи ще жива; вона писала з феноменальним зусиллям, але… яке це має відношення до мене особисто?
− На Бога, не будьте таким жорстоким! − палко промовила Мевіс. − Для мене ці останні слова Сибілли, бідної, змученої, нещасної дівчинки, сповнені щонайстрашнішого значення! Ви хочете сказати, що не вірите в майбутнє життя?
− Безумовно, ні! − відповів я впевнено.
− Отже, для вас це − ніщо? Це скорботне твердження, що вона не померла, а знову живе в невимовних стражданнях − ви не вірите в це?
− Хіба хто-небудь вірить у передсмертну маячню? − відповів я. − Вона, як я сказав, страждала муками отрути та пристрасті й у цих муках писала…
− То вас неможливо переконати в істині? − спитала Мевіс урочисто. − Невже ваші розумові уявлення настільки недолугі, що ви не знаєте безсумнівної істини: наш світ − лише тінь інших світів, які ми звідаємо після смерті? Запевняю вас, одного дня ви змушені будете прийняти це жахливе знання! Я обізнана у ваших теоріях; ваша дружина мала такі самі вірування або, радше, таке саме безвір'я, що й ви, − однак вона нарешті переконалася! Я не силкуватимусь нічого вам довести. Якщо цей останній лист нещасної дівчинки, з якою ви одружились, не може відкрити вам очей на вічні істини, яких ви не визнаєте, то ніщо ніколи не допоможе вам! Ви у владі вашого ворога!
− Про кого ви говорите, Мевіс? − здивовано спитав я, помітивши, що вона стоїть ніби в напівсні, задумано дивлячись у простір, і її розтулені вуста тремтять.
− Ваш ворог! Ваш ворог! − енергійно повторила вона. − Мені ввижається, що його тінь стоїть у цю мить за вашою спиною! Послухайтесь голосу померлої, голосу Сибілли; послухайте, що вона говорить! «О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»
− Гаразд! − палко перервав я. − Вона спинилась тут. Його ім'я?
− Лючіо Ріманський! − сказала Мевіс, і голос її тремтів. − Я не знаю, звідки він прийшов, але я беру Бога за свідка моєї віри, що він − творець зла, злий дух у привабливому людському обличчі, руйнівник і спокусник! Його прокляття впало на Сибіллу відтоді, як вона зустріла його; те саме прокляття лежить на вас! Облиште його, якщо ви розумні, тікайте від нього, доки це можливо, і ніколи не дозволяйте йому знову бачити вас!
Вона говорила поспішно, навіть задихалася, ніби її вела якась незнана сила; я дивився на неї, здивований і дещо роздратований.
− Такий перебіг подій для мене неприйнятний, Мевіс, − сказав я холодно. − Князь Ріманський − мій найближчий друг; кращого друга жоден смертний ніколи не мав; його вірність мені було піддано тяжкому випробуванню, якого б не витримала більшість людей. Я вам не все сказав.
І я в коротких словах переповів сцену між моєю дружиною та Лючіо − сцену, свідком якої я був у музичній галереї Віллосміру.
Вона слухала, хоча й з видимим зусиллям; потім, відкинувши пасмо волосся з чола, тяжко зітхнула.
− Мені дуже прикро, однак це не змінює мого переконання! − сказала вона. − Я дивлюсь на вашого найближчого друга як на вашого найлютішого ворога. І я відчуваю, що ви не пізнаєте жахливого нещастя смерті вашої дружини у його справжньому вигляді. Пробачте, але тепер я прошу вас облишити мене; я не можу більше говорити про це… Я б воліла ніколи не читати цих сторінок…
У неї вихопилося приглушене ридання; я бачив, що вона знервована, і, взявши рукопис із її рук, насмішкувато спитав:
− То ви не можете підказати мені епітафію на пам'ятник моїй дружині?
Вона обернулась до мене з докірливим жестом.
− Так, можу!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.