Читати книгу - "Сон кельта"

розпоряджатися своїми прибутками, то вона вийде на дорогу до суверенності. Якщо це принесе мир, то яка буде різниця від того, що її оборона та її дипломатія перебуватимуть і далі в руках Британської Корони?

У ті дні зміцніла його дружба з двома ірландцями, які присвятили своє життя захисту, вивченню та поширенню мови кельтів: професором Еойном Мак-Нейлом і Патриком Пірсом. Роджер відчував дедалі глибшу симпатію до того незламного й радикального хрестоносця ґельської мови та незалежності Ірландії, яким був Пірс. Ще у свої підліткові роки він увійшов до Ґельської ліги і присвятив себе літературі, журналістиці та навчанню. Він заснував дві двомовні школи й керував ними. Чоловічу школу імені Святого Енди й жіночу, Святої Іти. То були перші школи, присвячені відродженню ґельської мови як національної мови Ірландії. Він писав вірші й театральні п’єси, а крім того, у своїх есеях і статтях розвивав тезу, що якщо не буде відроджено кельтську мову, незалежність нічого не дасть, бо в культурному плані Ірландія й надалі залишиться колонією. Його нетерпимість у цій сфері була абсолютною; у своїй юності він називав зрадником Вільяма Батлера Їтса — який згодом став об’єктом його безмежного захоплення — за те, що той писав англійською мовою. Патрик Пірс був сором’язливий, неодружений, фізично міцний й імпозантний, невтомний трудівник, екзальтований і харизматичний оратор, мав невеличкий дефект на оці. Коли не йшлося ні про ґельську мову, ні про незалежність Ірландії і він перебував у середовищі людей, яким довіряв, Патрик перетворювався на чоловіка, від якого променіли гумор і симпатія, ставав балакучим і екстравертним, іноді дивував своїх друзів, перевдягаючись у стару жебрачку, яка просила милостиню в центрі Дубліна, або в кокетливу дамочку, що безсоромно прогулювалася перед дверима таверн. Але його життя було по-чернечому стриманим. Він жив із матір’ю та братами, не пив, не курив, ніхто не знав за ним якихось любовних пригод. Його найкращим другом був нерозлучний брат Віллі, скульптор і професор мистецтва у школі Святого Енди. На фронтоні фасаду тієї школи, оточеної лісистими пагорбами Ратфарнгема, Пірс викарбував фразу, яку ірландські саги приписують міфічному герою Кучулену: «Мені досить прожити один день і одну ніч, якщо про мої подвиги пам’ятатимуть завжди». Розповідали, що він зберігає цноту. Свою католицьку віру він сповідував із військовою дисципліною, доходячи до таких крайнощів, як часто повторюване постування й носіння волосяниці. У ті часи, коли його так глибоко затягло в махінації, інтриги та палкі диспути політичного життя, Роджер Кейсмент часто говорив собі, що, можливо, глибока симпатія, яку він почував до Патрика Пірса, пояснювалася тим, що той був одним із небагатьох політиків, який знав, що політика не повинна відбирати в них почуття гумору і що громадська діяльність має бути цілком принциповою й незацікавленою: його цікавили ідеї й геть не цікавила влада. Але його тривожила одержима переконаність Пірса в тому, що на ірландських патріотів слід дивитися як на сучасну версію стародавніх мучеників: «Так само, як із крові мучеників проросло зерня християнства, так і з крові патріотів проросте зерня нашої свободи», — написав він в одному зі своїх есеїв. «Красива фраза, — подумав Роджер. — Але чи не відчувається в ній щось фатальне?»

У ньому політика розбуджувала суперечливі почуття. З одного боку, вона примушувала його жити з незнайомою йому раніше напругою, — зрештою, він повернувся тілом і душею в Ірландію! — але його дратувало відчуття втраченого часу, яким наповнювали його нескінченні дискусії, що передували домовленостям та діяльності, а іноді й гальмували їх, інтриги, вияви пихи та дріб’язковості, які перемішувалися з ідеалами та з ідеями в повсякденній суєті. Він чув і читав, що політика, як усе, що прив’язує людину до влади, іноді виводить на світло те найкраще, що в ній є, — ідеалізм, героїзм, готовність до самопожертви, велич душі, — але іноді й найгірше — жорстокість, заздрісність, дратівливість, пиху. Він спізнав на собі, що це так. Йому бракувало політичних амбіцій, влада не спокушала його. Можливо, саме тому, крім престижу, якого надавала йому слава великого міжнародного борця проти знущання з аборигенів в Африці та в Південній Америці, він не мав ворогів в націоналістичному русі. Представники всіх його течій ставилися до нього з повагою. Восени 1913 року він уперше піднявся на трибуну, щоб випробувати себе як політичного оратора.

У кінці серпня він переїхав до Ольстеру, де минули його дитинство та юність, щоб спробувати об’єднати ірландців протестантського віросповідання, налаштованих проти пробританського екстремізму Едварда Карсона та його послідовників, які у своїй кампанії проти Гоум-Рул муштрували своє військо на очах у влади. Комітет, який Роджер допоміг сформувати, називався «Балімена»[11] і скликав маніфестацію в ратуші Белфаста. Домовилися, що він виступить як один з ораторів, разом із Алісою Стопфорд Ґрін, капітаном Джеком Вайтом, Алексом Вілсоном і одним молодим активістом на прізвище Дінсмор. Першу у своєму житті публічну промову він виголосив у дощовий вечір 24 жовтня 1913 року в залі муніципалітету Белфаста перед п’ятьма сотнями людей. Вельми нервуючи, він напередодні написав свою промову й вивчив її напам’ять. У нього було таке відчуття, що, піднявшись на ту трибуну, він робить незворотний крок, що відтепер він уже не зможе повернутися назад на тій дорозі, яку для себе обрав. У майбутньому він присвятить своє життя завданню, що за тих обставин, які склалися, може наразити його на не менший ризик, аніж той, на який він наражався в африканських джунглях та в південноамериканській сельві. Його промова, в якій він виразив усе своє невдоволення розколом у стані ірландців, була водночас релігійною й політичною (адже католики схилялися до автономії, а протестанти до союзу з імперією), і коли він закликав усіх ірландців до «спілки між різними віруваннями та ідеалами», то йому багато аплодували. Після зборів Аліса Стопфорд Ґрін, обнявши його, прошепотіла йому на вухо: «Дозволь мені висловити пророцтво. Я провіщаю тобі велике політичне майбутнє».

Після наступних вісьмох місяців Роджер мав таке відчуття, ніби він не робив нічого більше, крім як підіймався та спускався по сходах, виголошуючи промови. Лише на самому початку він їх читав, потім імпровізував, відштовхуючись від якоїсь невеличкої теми. Він об’їздив Ірландію в усіх напрямках, брав участь у зборах, зустрічах, дискусіях, круглих столах, іноді публічних, а іноді таємних, дискутуючи, цитуючи, пропонуючи, відкидаючи протягом годин і відмовляючись задля цих балачок від сну і від їжі. Це цілковите занурення в політичну діяльність іноді збадьорювало його, а іноді вкидало у стан глибокого пригнічення. У такі хвилини розчарування його знову починали мучити