Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » У пошуках утраченого часу. Полонянка

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

199
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 138
Перейти на сторінку:
вам стало відомо, що я брехала, твердячи, що мене майже виховала подруга мадемуазель Вентейль? Справді, я вам прибрехала. Але я відчувала, що так мало важу для вас, я бачила, як вас захоплює музика цього Вентейля, і по-дурному подумала, що зацікавлю вас собою, коли скажу, що одна з моїх колежанок — оце вже правда, присягаюсь! — дружить із приятелькою мадемуазель Вентейль, і вигадала, що знаю їх добре обох. Я відчувала, що вам набридла, що ви вважаєте мене за дурненьку; я гадала, що, признаючись у близькості з ними, я зможу переказати вам подробиці про Вентейлів доробок і виросту у ваших очах, що це нас ізблизить. Я брешу тільки з ніжних почуттів до вас. І треба ж було відбутися цьому нещасному вечорі у Вердюренів, аби ви докопалися до правди, та ще, може, зрештою й пересоленої! Закладаюся, що приятелька мадемуазель Вентейль сказала, що не знає мене. Вона бачила мене принаймні двічі у моєї колежанки. Природно, я не досить шиковна для людей таких славних. Вони воліють сказати, що не бачили мене зроду». Сердешна Альбертина! Мавши намір своєю заявою про те, що вони були з подругою мадемуазель Вентейль нерозлийвода, відтягти «розрив» і наблизити мене до себе, вона доскочила свого, як це часто трапляється, зовсім не завдяки тому, на що робила ставку. Те, що вона підкована в музиці ліпше, ніж я думав, анітрохи не перешкодило б мені порвати з нею тамтого вечора, у трамвайчику; натомість слова, мовлені з цією метою, одразу ж поєднали нас узами ще міцнішими, ніж неможливість розлуки. І все ж Альбертина дала хука, але не в оцінці можливого враження від цих слів, а в розумінні його причини, причина ж полягала не в тім, що я дізнався про її музичну культуру, а в тім, що я дізнався про її паскудство. Мене нагло зблизило з нею, ба більше — прикувало до неї, не очікування розкошів (чи то пак не розкошів — легкої втіхи, та й годі), а корчі болю.

Не випадало надто довго мовчати і цього разу — ще, чого доброго, подумає, ніби я здивований. Отож, зворушений її скромністю і ролею упослідженої в салоні Вердюренів, я сказав їй лагідно: «Ясочко моя! Я залюбки дав би вам кількасот франків, аби ви могли де завгодно удавати з себе шиковну даму й запросити куди хочете на багатий обід Вердюренів». Овва! В Альбертині жила не одна особа. Найтаємничіша, найпростіша, найжорстокіша об’явилася в її відповіді, яку вона мені дала з виразом нехоті і слів якої, сказати по правді, я гаразд не зрозумів — навіть слів початкових, бо вона урвала. Я відтворив їх уже трохи пізніше, коли відгадав її думку. Чують заднім числом, коли доходить сенс сказаного. «Красно дякую! — сказала вона. — Я б не дала і шага на це старе луб’я. Ліпше б ви мене бодай раз пустили, аби мене погріли…» Аж це її обличчя залилося рум’янцем, брови поповзли вгору й вона затулила вуста долонею, ніби запихала геть незрозумілі для мене слова назад. «Що ви сказали, Альбертино?» — «Нічого, просто я засинала». — «Хіба? Ви такі розтроюджені!» — «Я думала про обід у Вердюренів, це так гарно з вашого боку». — «Та ні, я про те, що ви оце сказали». Вона навела мені купу версій, але жодна не в’язалася з її і досі ще туманними словами, а з її урваною мовою та наглим рум’янцем і поготів. «Годі-бо, кохана, ви не це хотіли сказати, бо чого б вам ото затинатися?» — «Мені стало соромно за свою просьбу». — «Яку просьбу?» — «Влаштувати обід». — «Та ні, знов не те, який може бути між нами сором?» — «Якраз навпаки: не треба надуживати добротою тих, кого кохаєш. Присягаюсь, у цьому вся штука». З одного боку, я ніколи не сумнівався в Альбертининих присягах, а з другого — мене аж ніяк не задовольняли її пояснення. Я правив своєї: «Та ж наберіться, нарешті, духу й докажіть речення! Ви урвали на «гріти». — «Ох, ні, відчепіться!» — «Але чому?» — «Бо це непристойність, мені сором казати таке при вас. Не розумію, чого це мені стрелило; я навіть не розумію її значення, а почула її на вулиці, від якогось покидька. Вихопилося самохіть ні до ладу ні до прикладу. Це не стосується ні мене, ані когось іншого, просто я марила». Я відчував, що більше нічого з Альбертини вже не видобуду. Вона збрехала, коли оце присягалася, що її зупинив страх бути нетактовною; а тепер це вже сором, що вона ввернула якусь непристойність. Сором не сором, а що я почув ще одну брехню, то це вже напевно. Бо коли ми залишалися з Альбертиною удвох, то не було такої непристойности, не було таких грубих слів, яких би ми не проказували, жируючи. У кожному разі, наполягати зараз було марно. Але в моїй пам’яті застрягло слово «гріти». Альбертина часто вживала цього слова у всіляких зворотах: «Я собі місця не загріла», «Він грів останню надію», «Доведеться добре погріти чуба». Але вона це говорила при мені й анітрохи не соромлячись, і якщо нині мала на увазі щось на зразок цього, то чому затнулася? Чому так зашарілася, затулила рота, перебудувала всю репліку, а коли зауважила, що я почув слово «гріти», вигадала якісь гильгуси? Але по відмові від безплідного допиту, найкраще було прикидатися, що я вже про це не думаю. Згадавши, як Альбертина випікала мені очі, що я пішов до Принципалки, я промовив, як би виправдовуючись, украй незграбно, по-дурному: «Зрештою я був не від того, аби взяти вас на сьогоднішній вечір до Вердюренів». Це вийшло у мене аж надто неоковирно: якщо я цього хотів, то чому ж, не розлучаючись із нею, не зробив відповідної пропозиції? Розлючена моєю брехнею і роззухвалена моєю несміливістю, Альбертина відтяла: «Ви могли б мені це пропонувати тисячу років, і я однак не зголосилася б. Ці люди завше були налаштовані проти мене, робили мені все наперекір. У Бальбеку я зі шкури пнулася, догоджаючи пані Вердюрен, а вона так славно мені віддячилася! Покликала б вона мене до смертної постелі, і то б я не пішла. Є речі, яких годі подарувати. А з вашого боку це перше хамство щодо мене. Коли Франсуаза сказала, що ви пішли (з якою втіхою вона мені це заявила!), я б воліла дістати в лоба сокирою. Я намагалася і навзнаки не подавати, але ще зроду не зазнавала такої

1 ... 108 109 110 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"