Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Поки Альбертина виголошувала свою філіппіку, в мені відбувалося в живому і творчому сні моєї підсвідомости йшли пошуки того, чого вона не доказала в урваному реченні: я заповзявся відгадати його кінець. У такому сні малюються подробиці, які нас хіба що черкнули, приспані руки хапаються за чарівного ключа, якого ми марно шукали досі, і ключ клацає. Зненацька, мов сніг на голову, на мене спало жорстоке, досі сховане в затінку слово: «пиптика». Це слово зринуло не зразу, як це буває, коли після тривалої байдужости до незвершеного спомину, силкуючись нишком спроквола розгорнути його, ви немовби притаковлюєтеся, приклеюєтеся до нього. Ні, опріч мого, звичного способу, згадувати, був, гадаю, ще один паралельний шлях пошуків: брати до уваги не лише Альбертинині слова, а й гнівний її погляд, коли я запропонував їй гроші на влаштування багатого обіду, цей погляд, що ніби промовляв: «Красно дякую! Витрачати гроші на нудні розваги, коли я безкоштовно можу робити те, що мене бавить!» Можливо, саме спомин про погляд і звелів мені змінити методу пошуків того, що лишилося недоказане. Досі мене гіпнотизувало останнє слово «погріти». Погріти що? Чай? Ні. Праску? Ні. Погріти, погріти, погріти. Аж це Альбертинин погляд і те, як пересмикнула вона плечима, коли я запропонував влаштувати обід, упритул наблизили мене до завершальних слів фрази. І раптом мені спало, що вона сказала не «погріти», а «погріти пиптика». Який жах! Ось чого вона воліла б. Подвійна ганьба! Бо навіть послідуща курва, яка згодна на це або ласа до цього, не вживає при мужчині, неспроможному опертися спокусі, такого огидного виразу. Вона відчула б, що це її принижує. Тільки в розмові з жінкою, якщо повійниця не цурається жінок, вона вимовляє це слово, аби перепросити за те, що допіро віддалася мужчині. Альбертина не лукавила, кажучи мені, що їй на сон збирається. Неуважна, імпульсивна, забувши про мою присутність, вона двигнула плечима й озвалася так, ніби говорила з однією із «таких жінок», можливо, з якоюсь із моїх «дівчат-квіток». 1, нагло схаменувшись, червоніючи з сорому, ковтаючи те, що мала сказати, охоплена розпачем, вона прикусила язика. Не можна було гаяти ні секунди, якщо я не хотів, аби вона помітила мою розпуку. Але слідом за спалахом люті до очей мені підступали сльози. Як у Бальбеку, вночі, потому як я дізнався про її приятелювання з мадемуазель Вентейль, мені треба було негайно виправдати свою гризоту, вибрехати щось здатне справити на Альбертину глибоке враження: таким робом я вигадав би кілька днів для ухвали рішення. Тож поки Альбертина скаржилася, що ніколи не чула себе такою ображеною, як тої миті, коли їй сказали про мій вихід із дому і що ладна була б померти, ніж почути про це з Франсуазиних уст, і поки я, буцімто роздратований її смішною вразливістю, лагодився заспокоїти її, що все це, мовляв, пусте, що в моїй виправі для неї не було нічого кривдного, моє паралельне підсвідоме розслідування того, що вона хотіла сказати після слова «погріти», увінчалося успіхом, розпука, в яку мене вкинуло моє відкриття, почала вихлюпуватися назовні, і я, замість боронитися, поквапився узяти провину на себе. «Люба моя Альбертино! — озвавсь я до неї лагідно, зі слізьми в голосі. — Я міг би сказати, що ви не маєте рації, що мій учинок невинний, але я збрехав би; ваша правда, ви схопили суть, бідолашна моя голубко; півроку тому, три місяці тому, коли я ще мав до вас дружні почуття, я ні за що б так не зробив. Мій виїзд — дрібниця і водночас вага його величезна, якщо зважити на великий переворот у моїх почуттях, бо цей учинок — його свідоцтво. І раз ви вгадали цей переворот, попри те що я сподівався приховати його від вас, то мушу сказати вам, сказати з глибокою ніжністю і смутком, ось що: «Люба моя Альбертино! Життя, яким ви тут живете, вам нудне, краще нам розійтися, а що найліпша розлука — найшвидша, то я прохаю вас, аби не розтягувати мою гризоту, попрощатися зі мною цього ж таки вечора і відійти завтра вранці, поки я спатиму, так, щоб нам ніколи вже не бачитися». Вона дивилася на мене, здивована, ще не ймучи віри, а потім почала побиватися: «Тобто, як це завтра? Це ваша тверда постанова?» І тут — попри те що мені було боляче говорити про наш розрив як про справу вирішену, а може, почасти й завдяки моєму болю, — я заходився давати Альбертині найдокладніші поради щодо того, про що їй доведеться поклопотатися, покинувши мій дім. І в своїх указівках я помалу ставав дедалі дріб’язковішим. «Будьте ласкаві, — сказав я з безкраєю журбою, — пришліть мені книжку Берґотта — вона зосталася у вашої тітки. Це не горить, за три дні, за тиждень, коли хочете, але не забудьте — нагадувати мені було б надто прикро. Ми були щасливі; тепер ми відчуваємо, що далі булл б нещасливі». — «Не кажіть, що ми відчуваємо, — урвала Альбертина, — не кажіть «ми», то тільки ви так вважаєте!» — «Чи ви, чи як ви кажете, я, як хочете, — хіба не байдуже? Головне — для цього є підстави. Але вже глупа ніч, ідіть спати… ми постановили розлучитися цього вечора». — «Перепрошую, то ви постановили, а я вас слухаюся, бо не хочу завдавати вам душевного щему». — «Нехай і так, постановив я, але від цього мені не легше. Я не кажу, що рана ятритиметься довго; самі знаєте, пам’ять у мене куца, але п?рші дні я сохнутиму за вами. Ось чому я вважаю, що не треба розтягувати агонію листуванням, краще рубати кінці одним махом. — «Авжеж, ви маєте слушність, — сказала вона зі скрушною міною, яку посилювали ще й зморшки, накладені на її личко зморою і пізньою добою. — Я волію, щоб мені відтинали не палець по пальцю, а зразу всю голову». — «Ой лишенько, мене аж страх бере, що вам доведеться через мене лягати в такі пізні обляги! Ну, та нічого не вдієш — останній вечір! Ще наспитеся на своєму віку». Отак собі приказуючи, що пора прощатися, я заразом намагався відтягти хвилю, коли вона скаже «прощай». «Хочете, аби вас якось розважити в перші дні, я попрохаю Блока послати свою кузину Естер туди, де ви замешкаєте? Він зробить це для мене». — «Не розумію, навіщо ви це говорите (я про це заговорив, щоб вирвати в Альбертини зізнання), мені залежить лише на одній істоті, на вас», — відповіла Альбертина, ніби мазнувши