Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

— каменя темно-червоного кольору. Високі вікна по обидві сторони зали затулялися легкими, напівпрозорими золотавими портьєрами. Сама стеля складалася з ряду живописних плафонів, розділених між собою на квадрати сволоками перекриття. На плафонах містичні сюжети межували із зображенням неба у різні пори доби — від світанкового до зоряного нічного. Із хрестовин, утворених сволоками, на золочених ланцюгах звисали вісім кришталевих люстр. Наразі світилася лише одна — праворуч від трону. Підлога являла собою яскраву візерунчасту мозаїку з напівкоштовного каміння. Замість килимової доріжки від парадних дверей до сходинок престолу вела смуга завширшки метрів зо два, немов вилита з напівпрозорого скла вишневого кольору. Попри характерний скляний полиск, слизькою та доріжка не була.

У протилежному кінці зали височів славнозвісний Ланодський престол. Подіум із чотирьох сходинок півколом вкривав високий оксамитовий балдахін, підбитий срібною парчею. Його підтримували чотири срібні литі стовпи, між якими височів монументальний трон — світла, матово-металева брила, перетворена у велике крісло. На її високій спинці було викарбувано герб Королівства.

Йти довелося метрів із п'ятдесят. За хмаринкою-Горангом четверо чоловіків вийшли на лискучо-скляну вишневу доріжку й рушили до трону. Королеви ніде не було видно.

Коли до престолу залишалось кілька кроків, Нод відчув, що еліпсоїд зони нормальної дії фізики сам собою розвіюється. Ідар пояснив, що така ж зона нормальності існує довкола трону, і вони вже перетнули її межу, тому, мабуть, потреби у захисті немає.

З-за балдахіну не зовсім твердою ходою вийшла королева. На тлі пишноти пурпурових, гаптованих сріблом оксамитів балдахіну її постать у простій довгій зеленій сукні, що підкреслювала все ще тендітну статуру, виглядала зворушливою й недоречною. Волосся Ауранії вільно спадало на плечі у якійсь подобі зачіски, що стріпувалася від кожного кроку. Самус підбіг до матері, щоб допомогти їй зійти сходами, бо високі підбори королеви разом з випитим створювали для неї ризик впасти просто до підніжжя власного трону.

— Як вам вдалося сюди пройти?.. — королева здивовано дивилася на туманність Горанга.

— Ні, це як Вашій величності вдалося увімкнути захисне поле престолу? — нечемно відповів питанням на питання привид покійного суверена. — Ніколи ще жінці це не вдавалося — лише первородні кревні родичі Тода Першого чоловічої статі можуть управляти тим полем. А жінці — зась!

— Мамо, — втрутився Самус, — це говорить привид короля Горанга III...

— Пришелепуватого, — завершила королева формулу історичного імені колеги-небіжчика, зовсім не дивуючись факту розмови з ним. — А я гадала, що привиди мають нагадувати людський обрис.

— Еге, — підтримав «світську балачку» спочилий суверен, — з'являтися добрим людям у брудному простирадлі та застерігати молодих, необачних та наївних принців не тягти до рота цукерок, що їх пропонують сумнівні суб'єкти, як про те пише одна сороміцька книжка під назвою «Гамлєт». То, скажу вам, усе штампи забобонні. Натомість я сутність астральна і поза своїм відомим усім портретом, маю вигляд такої собі файної туманності.

— Мамо! — Самусові стало трохи ніяково перед покійним монархом за обговорення його нинішньої зовнішності. — Дозволь рекомендувати тобі добропорядного Пилипа Бобошка, якщо ви не були з ним знайомі раніше.

— Я чула про метра Пилипа, — ухильно відповіла королева. — Рада бачити Вас, добродію, — вона ледь схилила голову.

— Завжди до послуг Вашої величності, — добропорядний відвісив придворний уклін.

— То все ж, у який спосіб Вашій величності вдалося активувати поле сакральності? — запитав Нод у Ауранії, щоб повернути розмову у попереднє русло. — Щодо мене, то я й гадки не маю, як створив прохід у цьому полі.

— А щодо нас, — королева присіла на сходинку, — то першу ознаку небезпеки Ідар відчув, коли перервалася його телефонна розмова з тобою, — вона поглянула на сина. — Ідар намагався вийти до кордегардії, щоб наказати полагодити лінію, але двері моїх апартаментів виявилися замкненими зовні. Ми стукали, однак у відповідь чули лише якесь шарудіння та шепіт. Визирнувши у вікно, побачили у сутінках, що замість гвардійців на їх постах у парку вже чатують невідомі у камуфляжах. Стало зрозуміло, що коїться щось лихе. Ми хутчіш замкнулися ізсередини на засуви. І вчасно, бо незабаром хтось спробував увійти до апартаментів. На питання Ідара, хто це, відповіді не було, але намагання вдертися припинилися. Я знала про існування потаємного ходу з Горіхової їдальні до тронної зали. Залу відчиняють лише для урочистостей за моєї участі. Ми пробралися сюди, бо розуміли, що якщо вже заколотники вдалися до того, щоб замкнути королеву, від них можна чекати і чогось гіршого. Сподівалися, що з цієї зали можна буде якось дати знати про себе тим, хто зберігає вірність присязі. Крім того, я припускала, що з тронного залу назовні веде підземний хід. Проте все виявилося складніше... — втомлено зітхнула Ауранія.

— Немає звідси ніякого підземного ходу! — авторитетно заявив привид.

— Ми з Ідаром вже пересвідчилися у цьому, — погодилася королева.

— Отже, тепер послухайте мене, — говорив далі Горанг. — Я мав на меті втаємничити Нода у містичні обставини, пов'язані з престолом Ланоду, ще до його прибуття в Аріод, але не встиг, бо події розвивалися занадто стрімко навіть для привида. Усі знають, що ланодський трон зроблено з уламку, який на льоту відколовся від метеорита, що своїм падінням утворив Гирлонську затоку. Той уламок у доісторичні часи врізався у гору на півночі Ланоду, вщент зруйнував її та «впаявся» у відколоту скелю. Згодом льодовик, який проклав русла річок по усій Ланодський рівнині, переніс скелю із метеоритною «шапкою» на ній до місця, неподалік якого через тисячі років виник Аріод. З плином часу дощові води промили довкола скелі глибокий яр, над яким стриміла лише залізна брила. Ще первісні люди вважали ту скелю місцем сили та здійснювали біля неї свої обряди. Так тривало, аж доки у Ланодському Королівстві не ствердилася віра у Зорю, жерці якої оголосили скелю проклятою та наказали насипати над первісним святилищем курган, а довкола посадити гай. Заходити до нього простолюду заборонили під страхом смерті.

— Заповітний гай перетворився на чудову, але відлюдну місцину на правому березі Лосмуру, — продовжив привид, переконавшись, що його уважно слухають. — Поволі, з розвитком науки, віра у Зорю замість набору забобонів та обмежень, як це було спочатку, стала радше філософсько-світоглядним вченням та водночас обрядово-побутовою традицією. Захланні консерватори зрештою втратили впливові позиції у жрецькому корпусі Ланоду. Королівство багатіло, збільшувалася кількість підданців, тож вникла потреба у розбудові столиці і створенні