Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Радянська Росія — продовження

12 червня результатом переговорів, які проходили у Києві від 23 травня, стало підписання умов прелімінарного миру.

Згідно з цією угодою, більшовики дістали можливість відкрити на території УД консульства у Києві, Одесі та Харкові, а також консульські агентства в Житомирі, Кам’янці-Подільському та Полтаві. «Основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України, — не погодитися з цим висновком неможливо, — було... проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави»[161], оскільки більшовики трактували Україну виключно як плацдарм та мобілізаційний ресурс для розгортання світової пролетарської революції.

Тим часом Шелухін та члени делегації підійшли до виконання покладеної на них місії відповідально. Від 21 червня голова делегації сумлінно доповідав урядові «про хід роботи делегації». Уряд сумлінно включав «постанову з даного питання до особливого таємного журналу». Всього таких та інших доповідей заслухали принаймні шість разів, а саме — 2, 17 липня, 7 серпня, а також 7 жовтня, 6 та 12 листопада.

Єдиний відомий з протоколів урядових засідань наслідок багатомісячних переговорів — ухвала від 14 серпня про приєднання до України Гомельського, Путивльського, Рильського повітів — до Чернігівської губернії, Білгородського, Валуйського, Гайворонського, Корочанського, Новооскільського, Суджанського — до Харківської; повіти Речицький, Пінський та Мозирський об’єднали в особливу Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі.

Драматичним було обговорення «російського» питання 16 вересня. Ось що записано в протоколі РМ: «Вислухавши повідомлення голови Колегії Верховних правителів про такі, що проводяться (в оригіналі — «производимые». — Д. Я.) на території колишньої Російської імперії радянською владою масові арешти та розстріли без будь-якого суду ні в чому не винних осіб, серед яких немало українських громадян, Рада Міністрів, глибоко обурюючись нелюдським способом політичної боротьби з боку радянської влади, рішуче протестуючи проти зневаги всіма принципами міжнародного права зазначеними діями стосовно українських громадян і гаряче співчуваючи стражданням кращої частини братського російського народу, ухвалила: 1) звернутися до всіх держав світу із самим наполегливим закликом з метою припинення скоєних на території Росії злочинів; 2) просити Колегію Верховних правителів шляхом стосунків з німецькою владою про прийняття цією владою рішучих заходів для встановлення міцних гарантій недоторканості арештованого глави православної церкви патріарха Тихона, а також для того, щоби всі українські громадяни, що проживають на території Росії, були прийняті під особливе заступництво німецької влади та були цілком вилучені з юрисдикції органів ради народних комісарів, зважаючи на те, що всі протести дипломатичних агентів України щодо незакономірних (так у тексті. — Д. Я.) репресій проти українців не привели до цього часу ні до яких результатів».

Взагалі офіційний тон керівництва УД щодо більшовицької Росії був якщо не рішучим, то жорстким. 20 вересня 1918 р. РМ у категоричній формі відмовилася вести двосторонні переговори про кордони із Областю Війська Донського та вирішила «твердо стояти на наміченій лінії» в переговорах щодо демаркаційної лінії між Україною та Росією Леніна—Свердлова—Бронштейна—Розенфельда.

11 листопада, заслухавши відповідне повідомлення товариша міністра закордонних справ Палтова, уряд уповноважив його лише на підписання угоди про створення української місії у Москві та більшовицької в Києві «з тим, щоби склад місії був не більше 3-х осіб та 1 дипломатичного кур’єра... за тієї умови, що представники сторін не мають права займатися політичною агітацією», а також за умови «обмеження діяльності Червоного Хреста».

Поза тим з боку гетьманського уряду стосунки з більшовицьким режимом характеризувалися їх принциповою відсутністю. На сьогодні відомі лише два документи, які висвітлюють ставлення нового керівника держави до московських людожерів. Перший має назву «Обіжник Міністерства праці про з’ясування матеріальних втрат, понесених професійними робітничими організаціями внаслідок українсько-російської війни», виданий 18 травня. Документ містив наказ «Комісарам Міністерства праці, фабричним інспекторам, професійним спілкам, біржам праці, заводським комітетам і т. п. ...найповніше вияснити ті матеріяльні втрати, що в зв’язку з навалою на Вкраїну російського совітського війська понесли професійні робітничі організації (біржі праці, заводські комітети і т. п.)». 23 травня відповідний наказ видав міністр шляхів: «...пропоную шляховим інституціям негайно взятись за з’ясування, окремо по кожній службі, кількості шкоди, наробленої їм під час війни». Другий документ датовано 30 серпня. «Закон про затвердження тимчасових положень про прикордонні пункти на кінцевих залізничних станціях на кордоні з Великоросією» визначав: «...на кінцевих залізничних станціях на границі» встановити «тимчасові штати» прикордонних пунктів — на залізничних станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево і Валуйки, а «в тилу кордонних пунктів на станціях: Жлобін, Новобілиця, Терещенська, Ворожба, Білгород і Куп’янськ» встановити «ще особливі дозорчі пункти». Права та обов’язки їх службовців встановлювалися також і на підставі «особливої інструкції, затвердженої міністром внутрішніх справ»[162].

Це всі документи про двосторонні стосунки, відомі на сьогодні, — ясна річ, якщо не брати до уваги ухвали консульств про видачу потребуючим українських паспортів.

Антанта

Основною перешкодою у відносинах Києва з Лондоном та Парижем були, звичайно, Берлін та Відень, які ні за яких умов не могли допустити виходу Скоропадського з-під їх «парасольки». Але перебіг подій на Західному фронті Першої світової об’єктивно вносив свої корективи у позицію вимушених тимчасових союзників Скоропадського. Їх можливості утримувати ситуацію в Україні під контролем зменшувалися з кожним днем у геометричній прогресії — до офіційного завершення війни залишалися тижні...

Розуміючи це, Дорошенко вже 15 жовтня на засіданні Ради Міністрів сформулював революційну за своїм значенням тезу про необхідність в інтересах майбутнього Української Держави інформувати країни Антанти про стан справ як у самій Україні, так і про її відносини з Центральними державами та Москвою. Уряд визнав за необхідне надіслати з цією метою до Англії, Франції та США надзвичайні дипломатичні місії.

«Етнографічні» «українські» землі

Цю надзвичайно дражливу проблему, вирішувати яку режим УНР заходився методом «самозахоплення», гетьманська адміністрація намагалася розв’язувати в законний спосіб.

25 травня Рада Міністрів ухвалила «Закон про тимчасове розповсюдження української державної влади». «Розповсюдження чинності української державної влади і всіх законів і постанов її» передбачалося виключно «у разі прилучення до Української Держави по стратегічних або інших причинах нових територій».

Відновлювати правопорядок на цих землях шляхом утворення відповідних судових інституцій доручалося судовому міністру, причому вживати необхідних заходів він мав право власною владою. Одночасно відповідним законом встановили «тимчасово» судову владу на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимиро-Волинського повітів Волинської губернії, «які ввійшли в границі Української Держави згідно з мирним договором Укр. Народ. Республ. з державами Почвірного союзу від 9 лютого 1918 р. ...». 14 серпня «задля порядкування повітами Могилівської, Курської і Воронізької губерній, які нині прилучені до Української Держави, повіти ті прилучити до нижчезазначених українських губерній: Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії — до Чернігівської губернії; Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський і Новооскольський Курської