Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

губернії і Валуйський Воронезької губернії — до Харківської губернії; повіти ж Річицький, Пінський, Мозирський, а також волості сусідніх повітів Мінської губернії з’єднати в Поліський округ з адміністраційним центром в Мозирі»[163].

Завершення війни нібито відкрило перед гетьманом та його урядом можливості для зовнішньополітичних маневрів, здавалося, з’явилася перспектива принципово іншого зовнішньополітичного курсу. «Голов­ним завданням зовнішньої української політики, — писав міністр закордонних справ, — уявлялося мені — і в цьому напрямку я старався працювати — визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішніх обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і сформуванням власної військової сили», — роз’яснював він[164].

Завдання «об’єднання всієї української території» реалізувати ані теоретично, ані практично було неможливо хіба тому, що воно і не враховувало зовнішньополітичні інтереси сусідів, і не було підкріплено ані мілітарно, ані економічно, ані в якийсь інший спосіб.

Геополітичні реалії натомість перекреслювали будь-які абст­рактні політичні схеми — перекреслювали ще до початку спроб намалювати їх.

Не враховували ці схеми і калькуляцій, які мали місце в середовищі галицького русинського політикуму. Його лідери, послідовні габсбурзькі роялісти, не мог­ли толерувати Скоропадського тому, що він був, з їх погляду, носієм російської імперської свідомості і, по-друге, німецькою маріонеткою. Австро-угорські політики русинського походження боялися міфічного «соціалістичного» перевороту, який могли, на їхню думку, організувати чи то Винниченко, чи то Шаповал, чи то Петлюра, чи то всі вони разом — терпіти цю «компанію» галичани мог­ли ще менше, ніж гетьмана з його оточенням.

Не могли знести галичани ані Винниченка, ані Петлюру, ані Шаповала, ані всіх їх гамузом, оскільки цілком справедливо вважали їх абсолютно нездатними ані до державного управління, ані до будь-якої іншої продуктивної діяльності. І тут вони не помилялися — у тому сенсі, що будь-яка зміна влади в Києві приведе до влади більшовиків. І тоді Галичина буде оточеною з обох боків ворогами — поляками та москалями. Тому вони мимоволі були вимушені гетьмана терпіти.

Якщо Скоропадський втримається, — думали вони, — то це відкриває теоретичні можливості об’єднати «Велику Україну» та Галичину в єдину національну державу. Натомість у випадку перемоги більшовиків місцевих сил, яких має підтримати Антанта, вистачить, аби не допустити приходу російських «червоних» на галицькі та буковинські терени. Гетьман, зі свого боку, вважав за необхідне вступити в контакт з УНРадою у Львові — на його думку, такому крокові російські «білі» кола не пручались би, оскільки це дозволяло в перспективі вирвати Галичину з-під Австро-Угорщини та долучити її до небільшовицької федеративної Росії.

Разом з тим, Скоропадський був цілком свідомий того, що півторастолітнє панування Габсбургів дарма для галичан не минуло — у тому сенсі, наприклад, що вони слабо уявляли собі реалії підросійської України. Одночасно гетьман не міг не підтримувати гасла та дії галицького українського руху, спрямовані на підтримку та розвиток національної ідентичності[165].

Підкреслимо: всі, або майже всі, вищенаведені міркування мають цілком умоглядний характер. Підтвердити або спростувати їх можуть лише документи, які зберігаються в т. зв. «архіві Петрушевича» в Римі і які все ще недоступні для дослідників.

Д. Вітовський (1887—1919 рр.), гауптман (капітан) австро-угорської армії. Суспільне надбання

Нічого доброго Скоропадському не обіцяла і теоретична можливість негайного об’єднання Києва в одному державному організмі зі Львовом та Чернівцями.

Пригадаємо: одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу».

З відповідною місією до Києва було направлено посла — професора Григорія Микитея (1888—1945 рр.), який мав вручити вірчі грамоти гетьманові[166]. Паралельно та одночасно Дмит­ро Вiтовський, голова Військового комітету та керівник збройного путчу у Львові, надіслав 1 листопада (увага!) не гетьманові, а націо­нал-соціалістичному Українському народному союзові вiтальну телеграму: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв посилає поклiн Києву — столицi Соборної України»[167]. У відповідь УНС повідомив Львів, що «злучення» ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму гетьмана та його зміцнення![168]

«Геніальність» і Вітовського, з одного боку, і Винниченка з Шаповалом — а саме вони і були тоді біля керма УНСоюзу, — з другого, полягала в тому, що ці добродії просто не брали до уваги наявність неподоланних тяглих та гострих етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч з Австрією, Німеччиною, Польщею, Румунією, Угорщиною. Навіть якщо уявити, що львівське рішення було би ухвалено на користь Української Держави, а не міфічної «України Великої», та було б підтримане гетьманом, це мало б ще більш катастрофічні наслідки для Скоропадського — навіть у випадку, якби він утримався при владі після відходу німців та австрійців з України.

Причини очевидні. Це — неодмінний масштабний і гострий збройний конфлікт ще й з Варшавою та Будапештом. Розуміючи це, Київ обмежився обговоренням з галицькою делегацією можливостей надання військової допомоги галичанам та буковинцям[169].

Тим часом, упродовж останніх тижнів існування УД, події на габс­бурзьких територіях, населених русинами, розвивалися своїм порядком. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях «Національна рада» ухвалила «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу».

Протидіяти цьому Українська Держава жодним чином не могла. Не змінила ситуації і нібито проведена 3 листопада 10-тисячна «українська» маніфестація в Чернівцях. Її «рішення», яке ігнорувало позиції інших національних груп краю — про передачу всієї повноти влади у краї до УНРади, — було порожнім звуком. 6 листопада озброєні українські загони оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у Чернівцях, Сучаві, Сторожинці і Кімполунгу та нібито ще й у багатьох селах[170]. 11 листопада румунська армія зайняла всю територію колишнього Великого Герцогства Буковина. Навіть якби гетьман мав у своєму розпорядженні військові сили, достатні для того, щоб вступити у збройний конфлікт з Румунією, нічого доброго це йому не принесло б — за Бухарестом стояла Антанта.

Національний конфлікт на Закарпатті — попри всі зусилля політиків тамтешньої руської громади — пощастило розв’язати в мирний спосіб. 8 листопада закарпатські русини утворили «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників у майбутній мировій конференції, недопущення розчленування «національної території» сусідніми країнами. Будапешт натомість погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законотворчим органом — «Руською Радою» та з кандидатурою очільника краю.

Частина VІ

Збройні сили

Дослідження технології створення національних Збройних сил в умовах, коли сформувати їх було якщо не неможливо, то просто не випадало, — чи не найзахоплюючіший розділ в історії Української Держави.

Не маючи в своєму розпорядженні необхідних ресурсів, а також згоди окупаційної військової влади, пішли шляхом створення необхідних для функціонування структур, які ховали в нетрях