Читати книгу - "Обрані, Надія Залива"

Розділ 56 Зустріч після бою

Розділ 56 Зустріч після бою

– Поїж, – Річард стояв поруч і простягав мені миску з гарячою їжею.

Я взяла її і, вдихнувши приємний запах, зрозуміла, наскільки зголодніла. Я тут же приступила до їжі, поки Річард з Волдером влаштовувалися біля багаття.

– Як Ерік? – запитала я, покінчивши з їжею.

– Він в порядку. Вже веселить весь лазарет своїми жартами. Боюся, щоб у них шви не розійшлися від реготу.

– А з іншим як?

– Усі джерела взято під контроль. Загинуло сто два обраних та двадцять п’ять охоронців. За загиблими у місті є приблизні дані у тридцять осіб.

Я невідривно дивилася у вогонь, розмірковуючи над отриманою інформацією. Разом понад сто п’ятдесят чоловік. Це ціна нашої перемоги. Ціна нашої гордості та жаги влади. Все могло бути інакше, якби не це. Але за все треба платити.

Біля вогнища стало якось тихо і я озирнулася: Грета та хлопці втекли, а Волдер із Річардом тихо про щось розмовляли. Вирішивши, що не варто переривати їхню розмову, я почала спостерігати за людьми. У таборі поранених трохи поменшало народу. Там старанно працювали медики, на допомогу яким кинули студентів, на чолі з Еммою. Декілька обраних займалися облаштуванням табору: носили воду, розпалювали багаття, і розміщували людей на ніч. Стефан із перев’язаною рукою намагався хоч чимось їм допомогти. Дітріх і Курт також розмовляли з кимось із хранителів.

– Оце так зустріч, – хтось із обраних зупинив Стефана.

– Зустріч після бою, – Стефан кивнув на перев’язану руку.

– Це нічого. Головне живий!

Я більше їх не слухала. «Зустріч після бою». Щось у цих словах здалося мені знайомим. Якась невловима думка оселилась у мене в голові. Начебто чогось не вистачає, але я не могла зрозуміти чого, чи кого. Я ще раз оглянула табір, але нічого не прояснилося.

Чоловіки закінчили розмову і я вирішила вгамувати свою цікавість.

– Хто це? – вказала я в напрямку невідомого мені чоловіка, який розмовляв з Дітріхом.

– Голова Хранителів, – відповів Волдер.

– А де ж Магістр? – звернулася я з питанням до Річарда, заздалегідь знаючи на нього відповідь.

– Він загинув. Місце Магістра зайняв Дітріх.

– Хто ще загинув? – запитала я.

– З Ради ще загинув Герман, та багато обраних з тих хто працював на східному та південно-східному напрямку.

– Аделіна? – промовила майже пошепки, вже розуміючи яку отримаю відповідь.

– Теж, – підтвердив Річард і відвів погляд.

Аделіна! З нею я мала зустрітися після бою. «Зустрінемось після бою!» Це були останні слова. Вона так безстрашно кинулась у бій. Вона не могла загинути. Та, хто найкраще могла за себе постояти загинула у боротьбі зі стихією. Цього не може бути.

– Як вона могла загинути? Вона ж була найкращим бойовим магом! – я ледве стримувала сльози, що почали душити мене.

Річард із Волдером переглянулися, але нічого не відповіли. Воно й зрозуміло. Всі ми ризикували життям у боротьбі зі стихіями. Але доля вносить свої корективи, даючи одним можливість вижити, а інших прирікаючи на смерть. Я виявилася не готовою втрачати друзів і від цього ставало ще гірше.

– Що трапилося? – знову прошепотіла.

Річард подивився на мене, ніби оцінюючи: чи готова я вислухати та прийняти його розповідь? Вважаючи, що я зможу все правильно зрозуміти, обраний, ретельно підбираючи слова, почав розповідати.

– Я не встиг вчасно на схід. Час було втрачено і вогонь вийшов з-під контролю. Горіли цілі квартали міста, і люди намагалися врятуватися від стихії.

Але паніка – поганий помічник, і в метушні гинуло більше людей, ніж рятувалося. Магістр із Аделіною кинулися на допомогу людям. Вони, ціною своїх життів захистили місто та його мешканців від стихії, не давши їй можливості проникнути углиб столиці. Багато хто загинув, але врятовано було набагато більше.

– Значить, ти не зміг здійснити свій план, – сказала я, але відразу запнулась. – Але Гретта розповідала, що стихії вдалося зіштовхнути?

– Вдалося. Захистивши місто від вогню, Магістр з Аделіною змогли на якийсь час призупинити стихію. Саме в цей момент вдалося перенаправити джерела води у потрібне місце.

– Отже, твій план спрацював. Але хто його здійснив, якщо Магістр загинув, захищаючи Кельцен від вогню?

– Я, – відповів Річард.

Ми з Волдером здивовано подивилися на обраного, але ніхто нічого так і не сказав.

***

Сонце світило на блідо-блакитному небі. Жодної хмари, чисте безхмарне небо. Все залишилося позаду. Тільки жах та гіркота вчорашніх подій залишаться з нами надовго.

Ми з Річардом йшли серед руїн Кельцена у напрямку Школи Обраних. Північ столиці сильно постраждала і ми насилу пробиралися через завалені вулиці.

Я ще не до кінця усвідомила масштаби руйнувань і втрат, які спричинила стихія. Місто можна відбудувати заново, а люди? Вони пішли назавжди. Було розуміння того, що друзів не повернути, але змиритися з цим я не могла. Це було вище моїх сил.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍