Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

кинджал. Склали койки. Наставили гармати. Зарядили мушкети. Приготували сокири та гаки. Підготували камери з зарядами й ядрами. Відчинили порохову камеру. Кожен став на своє місце. Все це — не кажучи й слова, ніби в кімнаті вмираючого. Все робилося швидко й скорботно.

Потім зашпрингували корвет. У нього було шість якорів, як у фрегата. Їх опустили всі шість: на носі, на кормі, з боку чистого моря, з боку бурунів, з правого борту і з лівого. Всі дев’ять вцілілих каронад поставили батареєю з одного боку, з боку ворога.

Ескадра, теж тихо, виконувала свій маневр. Вісім кораблів утворювали тепер півколо прямо проти Менк’є. «Клеймор», замкнений у цьому півколі, до того ж зв’язаний своїми власними якорями, був притиснутий до рифу, тобто приречений на загибель. Немов зграя собак оточила дикого кабана, що не подає голосу, а тільки вишкіряє зуби.

Здавалося, обидві сторони чогось ждали.

Каноніри «Клеймора» були біля своїх гармат.

Буабертло сказав Ла В’євілеві:

— Мені кортить розпочати вогонь.

— Химерне бажання, — відповів Ла В’євіль.

IX. ОДИН РЯТУЄТЬСЯ

Старий пасажир не сходив з палуби, він безстрасно спостерігав усе.

Буабертло підійшов до нього.

— Пане, — сказав він, — приготування закінчено. Отже, ми прикуті тепер до своєї могили. Ми не вирвемося. Ми в пастці між ескадрою й рифом. Здатися ворогові або загинути в бурунах — іншого вибору ми не маємо. Нам лишається один вихід — умерти. Краще бій, ніж катастрофа. Я волію краще бути застреленим, ніж потопленим; якщо вже вмирати, то я віддаю перевагу вогню перед водою. Але вмирати — це наша справа, але не ваша. Ви людина, на яку випав вибір принців, на вас покладено велике завдання керувати війною в Вандеї. Не стане вас, то, можливо, загине монархія. Отже, ви повинні жити. Наша честь зобов’язує нас лишатися тут, ваша — вибратися звідси. Ви повинні, пане генерал, залишити судно. Я дам вам гребця й човен. Досягти берега кружним шляхом — річ не неможлива. Ще не настав день, вали високі, море темне, ви врятуєтесь. Бувають випадки, коли втекти — це перемогти.

Старий на знак згоди поважно кивнув своєю суворою головою.

Граф Буабертло крикнув гучним голосом:

— Солдати й матроси!

Усякий рух припинився, і всі обличчя з усіх кінців судна повернулися до капітана.

Він продовжував:

— Чоловік, що є між нами, — представник короля. Нам його довірили, ми мусимо його зберегти. Він необхідний для французького трону. Тому, що немає принца, він буде — принаймні ми так сподіваємося — вождем Вандеї. Це великий бойовий командир. Він мав прибути до Франції з нами, треба щоб він прибув без нас. Врятувати голову — це врятувати все.

— Вірно! Вірно! — закричав в один голос увесь екіпаж.

Капітан продовжував:

— Він теж натрапить на серйозні небезпеки. Добратися до берега не легко. Потрібен великий човен, щоб перемагати високу хвилю, а він має бути маленький, щоб уникнути ескадри. Пристати до берега треба в безпечному місці, краще біля Фужера, ніж біля Кутанса. Потрібен досвідчений матрос, добрий гребець і добрий плавець, що був би з цього краю і добре знав усі проходи. Ще досить темно, і човен може непомітно відійти від корвета. А потім він зовсім сховається за пороховим димом. Він малий, і зможе пройти по мілкому. Там, де пантера впіймається, там ласка прослизне. Для нас немає проходу, а для човна є. Він відпливе на веслах, ворожі кораблі його не помітять, а ми тимчасом відвернемо їхню увагу. Правда ж?

— Правильно! Правильно! — знову закричав екіпаж.

— Не можна гаяти ні хвилини, — додав капітан. — Чи є на це охочий?

У темряві один матрос виступив з рядів і сказав:

— Я.

X. ЧИ ВРЯТУЄТЬСЯ?

Через кілька хвилин один із тих маленьких човнів, що мають спеціальне призначення обслуговувати капітанів, відділився від корабля. В цьому човнику було два чоловіки: старий пасажир, що сидів на кормі, і матрос-доброволець спереду. Було ще зовсім темно. Матрос, виконуючи наказ капітана, чимдуж гріб у напрямі до Менк’є. А втім, усякий інший шлях був і неможливий.

В човен поклали трохи провізії — мішок сухарів, шматок копченої яловичини і барильце з водою.

В той момент, коли човник виходив у море, Ла В’євіль, жартуючи навіть перед загином, перехилився через борт корвета і кинув човнові прощальне:

— В цій посудинці добре рятуватися, а тонути — прямо чудово.

— Годі сміятися, пане, — сказав лоцман.

Відстань між корветом і човном хутко більшала.

Вітер і хвиля були сприятливі для гребця, і маленьке суденце швидко линуло у сутінках, час від часу зникаючи за великими валами.

Над морем нависло якесь гнітюче чекання.

Раптом у цій всеосяжній і тривожній тиші океану почувся голос, підсилюваний рупором. Здавалось, наче з-під мідної маски лунає голос актора античної трагедії; він здавався майже нелюдським.

Це говорив капітан Буабертло.

— Королівські моряки, — крикнув він, — підійміть білий прапор на грот-щоглі. Ми востаннє бачитимемо сьогодні, як сходить сонце.

І гарматний постріл пролунав з корвета.

— Хай живе король! — закричав екіпаж.

Тоді з глибини обрію пролунав Інший клич, далекий, ледве чутний, проте виразний:

— Хай живе Республіка!

І гуркіт, подібний до гуркоту трьохсот громів, прокотився над глибинами океану.

Бій почався.

Море вкрилося димом і вогнем.

Від ядер, що падали в воду, з усіх боків здіймалися над хвилями стовпи водяної піни.

«Клеймор» став плювати вогнем на вісім кораблів. Водночас ескадра, згрупувавшись півмісяцем круг «Клеймора», палила з усіх своїх батарей. Обрій вкрився загравою. Немов вулкан устав з дна моря. Вітер гойдав увесь цей безмежний пурпур бою, у якому, немов привиди, то зникали, то знову з’являлись кораблі. На першому плані чорним скелетом вимальовувався на цьому червоному фоні корвет. На вершку його грот-щогли виднівся білий з ліліями прапор.

Два чоловіки, що були в човні, мовчали.

Підводний конус трикутної мілини Менк’є більший розмірами за острів Джерсей. Море вкриває його, але на найвищій точці мілини є плато, що здіймається над морем і в час найбільших припливів. На північний схід від нього відділяються шість великих стрімких скель, утворюючи ніби мур, подекуди обвалений. Прохід між цими скелями і плато приступний тільки для дуже мілко заглиблених суден. За цим проходом починається вільне море.

Матрос, що взявся непомітно провести човен, спрямував його в цей прохід. В такий спосіб він захищався рифом Менк’є від битви. Він вправно пропливав вузьким каналом, уникаючи підводного каміння з правого і лівого боку. Тепер скелі зовсім закрили битву. Заграва на обрії почала бліднути, а лютий гуркіт канонади тихшати через збільшення відстані. Але