Читати книгу - "Серед темної ночi"

Вiн там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!

Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З другої свiтлицi визирнула Суччиха Агафiя.

— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман.-_ Как би мине Михайла Григоровича побачить?

— Вiн у лавцi, пiдiть туди.

— Невозможно в лавцi: дело секретне, — треба на самотє.

— Що ж там за дiло? — зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа. — Кажiть i менi! Роман усмiхнувся:

— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафiя Iвановна, знать современно, а тепер позвiть минє Михайла Григоровича.

Агафiї закортiло довiдаться швидше, яке там дiло, I вона пiшла в крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.

— А за яким же це ви дiлом? — спитався вiн, як поздоровкались та посiдали.

— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!

— Кажiть!

- Єсть у вас кумерцiя?

— А єсть.

— А помiшник вам у кумерцiї єсть?

Сучок зiтхнув:

— Нема!.. Не дав господь сина.

Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.

— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.

— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.

— А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?

— Та воно, звiсно… — якось непевно вiдказав Михайло Григорович. — Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?

— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:

— А що, правда, хароша вигадка?

— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.

— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.

— Найдуться люди! — вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!

— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!

— Ну, це тоже пустяк дiло! — зважливо сказав Сучок i встав. — Прощайте, — треба в лавку.

— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.

— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.

— Ну, дак чого ж ви?

— Нема мого жоланiя за вас її оддать.

— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.

Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:

— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!

Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.

— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!

— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!

Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.

Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.

— А я тебе дожидався, брате, — сказав Зiнько.

— А що? — спитавсь нехотя Роман.

— Хотiв щось тобi сказати.

— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.

— Бач, Романе, що я думаю, — заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього. — Почались у нас у сiм'ї сварки… А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.

— А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?

— А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нiчого не буде.

— Понiмаєш ти там!

— Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?

— Пущай мене не зачiпають!

— Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi… поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i оддiлить тебе… Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть, — аби щоб сварки не було.

Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi:

— Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.

— Чудний ти! А тепер iз