Читати книгу - "Чаликушу"

гіркого смутку. А цей рік я не могла дочекатися того дня, коли зможу поїхати з цього дому, від цих людей.

Якось першої ж неділі в новому навчальному році сестри повели нас на прогулянку в Кяйтхане. Взагалі сестри не любили гуляти по вулицях, але того дня ми чомусь ходили до вечора.

Я йшла позаду всіх. Не знаю, як це сталося, що я так відстала від гурту й ніхто цього не помітив. Мабуть, подумали, що я, як завжди, попереду, й навіть не гукали. Аж раптом коло мене виросла чиясь постать. Дивлюся, Мішель…

— Чаликушу, це ж ти? — запитала вона. — Чому ж це ти так помалу йдеш та ще й сама?

Я показала їй свою праву ногу, перев’язану хусткою.

— Це ми грали і я впала, хіба ж ти не знаєш?

Мішель була славна дівчина й пожаліла мене:

'— Коли хочеш, я тобі допоможу.

— Чи не думаєш ти запропонувати мені свою спину?

— О ні… Це неможливо… Але я можу тебе підтримувати рукою. Ні, не так… Ти свою руку поклади мені на плече. Міцніше тримайся… А я тебе обніму за стан. Твоїй нозі буде не так тяжко. Ну, як, тобі все ще болить?

Мені й справді стало легше.

— Дякую, Мішель, — сказала я, — ти дуже славна!

Мішель же трошки подумала й сказала:

— А знаєш, Феріде, що подумають дівчата, коли побачать, як ми йдемо.

— А що?

— Скажуть, Феріде теж закохалася й розповідає про це Мішель.

Я зупинилася.

— Це правда?

— Атож…

— Тоді забери свою руку, і негайно!

Це прозвучало як наказ командира.

Мішель не послухалася, а сказала:

— Ти вже виросла, а ще й досі дурненька. Та хіба ж це можливо?

— А чому?

— Таж усім відомо, яка ти.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, просто всі знають, що в тебе не може бути ніяких любощів. До тебе ж неможливо залицятися.

— Чому?.. Невже я така негарна?

— Ні, чому ж… Ти навіть вродлива… Але ж хіба можна виправити твою наївність?..

— Невже ти думаєш про мене так?

— Хіба тільки я, всі так думають… Кажуть: «Чаликушу до кохання така сама здатна, як і «gourdé!»

Турецької мови я добре не знала, але французька була мені відома у всіх значеннях: «баклага, кабачок, вживаний як посудина на воду, мед тощо». Словом, куди не глянь, то скрізь сяке-таке… Я не була висока та гнучка, але ж не можна сказати, що моє тіло скидалося на якогось гарбуза. Який жах, коли, окрім Чаликушу, мене ще називатимуть і цим gourde. Треба було щось робити, адже тут така загроза для моєї честі.

Я поклала голову Мішель на плече, як це не раз робила вона сама, глянувши на неї сумно й багатозначно, гірко усміхнулася:

— Ну що ж, думайте і далі так…

— Що ти кажеш, Феріде?

Мішель стала як укопана.

— На жаль, все це не так, — промовила я й тяжко зітхнула, щоб моя брехня видалася за правду.

Тепер Мішель від подиву аж перехрестилася.

— Ой, Феріде, як це гарно, ой!.. Тільки який жаль, я чомусь не вірю.

Бідна Мішель божеволіла від усього, що було пов’язане з любов’ю, і навіть історія чужих почуттів давала їй насолоду. Але що робити, коли я не наважувалася розповісти про все відверто. Одначе було б непристойно, якби я почала кривися. Коли уже почали, то треба вести далі.

— Так, Мішель, — сказала я. — Я теж покохала.

— Та й тільки, Чаликушу?

— І він теж, звичайно, grande gourde!

Отже, я повернула Мішель це прізвисько, яким вона мене щойно назвала, та ще й з прикметником «велика».

Мішель навіть в голову не прийшло сказати: «Це ти gourde! Це твоє прізвисько».

Дивно, але як тільки я почала брехати ще дужче, прихильність Мішель до мене вже й зовсім зросла. З усією ніжністю обняла вона мене за стан і просила:

— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!

— Так, це чудово…

— А хто він, той юнак? Чи красень?

— Він дуже вродливий!

— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?

Я мовчала.

— Ну ж бо, от вперта.

Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.

— Ну, Феріде… Я ж чекаю… Бо скажу дівчатам, що ти пожартувала.

Це мене занепокоїло. Пожартувала? Боронь боже, ще приліплять мені прізвисько «баклага» або «кабачок». Отже, треба таке видумати, щоб вони переконалися, щоб збити їх з пантелику. І як вам подобається, роль мого коханого перед Мішель виконував Кямран?..

— У нас роман з кузеном…

— Це не той білявий юнак, якого я торік бачила у нас в передпокої?

— Звичайно…

— Ой який красень!

Я вже казала, що Мішель була дівчиною, створеною для кохання… Кямран дотепер в пансіоні був двічі, ну, може, тричі, та Мішель, мов та кішка, що пронюхала м’ясо, відчула присутність в передпокої хлопця й прибігла, щоб піддивлятися за нами. Дивно, справді?

Сходила зоря. Була вже осінь, але така, мов поліття, й мені здавалося, що пахне жнивами…

Я всім тілом налягла на Мішель, наші коси злилися докупи, а моя щока притискалася до її обличчя. І я почала розповідати їй неправдиву історію:

— Ніч була ще зоряніша, ніж ця. Ми залишили галасливих гостей на веранді й пішли в. сад. Я попереду, а мій кузен трохи позаду. Він говорив мені якісь дивні й гарні слова, хіба можна їх переказати… Та й нащо… Цикади аж заливалися… Ми йшли і йшли… Місячне проміння залило нас, і ми знайшли прихисток під деревами… А потім знову було місячне сяйво… Потім ще раз розлогі крони дерев…

— Невже у вас такий великий сад, Феріде?

Я злякалася, щоб не вийшло неправдиво, й сказала:

— Та ні. Ми помалу йшли…

Стежка урвалася… Там був уже сусідський дувар — велика чинара край саду… Там ми й зупинилися… Я стала навшпиньки, начебто дивилася через огорожу у сусідський сад… А він заломив собі руки й хотів рушити до мене… та не наважився…

— Але ж ти дивилася в сусідський сад… Як же ти це побачила?

— А тінь на огорожі… Ось…

Здається, у мене добре виходило. Я вся тремтіла, тихнув голос, і на очах бриніла сльоза.

— А далі, Феріде, далі?

— Далі… Він ухопив мої руки…

— Ой, яке щастя! І що?

— Що? Хіба я знаю…

— Боже мій, ти