Читати книгу - "Війни Міллігана"

що попереджало про наближення наглядача. аллен перестав вистукувати. Бряцання ставало гучнішим, а людський гамір — тихішим. Зрештою звук завмер просто за його дверима — значить, наглядач дістав потрібний ключ. аллен швидко сів на ліжку, щоб його не захопили зненацька.

На зріст чоловік був не вищим за аллена — десь метр вісімдесят, — з темними очима й чорним жирним волоссям, одна прядка якого була охайно зачесана на лоб. Біло-жовта сорочка, заправлена в мішкуваті сірі штани, обтягувала великий живіт. Поліровані блискучі черевики були схожі на ті, що носять поліцейські. На вигляд йому було років сорок.

— Міллігане, — почав він, — мене звати Сем Рузолі, для тебе — містер Рузолі. Я знаю, хто ти — ким тебе вважають. Твоє життя тут може бути або простим, або неприємним. Ти маєш робити те, що я тобі кажу. Зрозуміло?

Погроза у голосі Рузолі підняла щось темне й болюче в душі аллена. Він відчайдушно намагався стримати сльози страху.

— Я в цьому відділенні головний, і тут усе йде по-моєму. Ви граєте за моїми правилами — а я не погіршую вам усім життя, — він моторошно посміхнувся. — Повір мені, тобі точно не треба, аби я погіршив твоє життя.

З тим Рузолі попрямував назад до дверей, а потім різко повернувся й постукав себе по бейджику:

– І не забудь ім’я.

аллен лишився сам. Він повернувся до вікна й став розглядати сутінки за ґратами. Страшно було думати, що оцей штурмовик-соціопат тепер буде ним командувати. Згадалося, як доктор Ґардінґ казав: «Насилля породжує насилля». Але ж як інакше захистити себе? Якщо підставити іншу щоку — зламають щелепу.

Засинати зараз не можна, бо вийде рейджен — а доктор Кол кілька днів тому, до переведення з Афін, попередив його: якщо з’явиться хранитель ненависті, виникнуть серйозні проблеми. Кол взагалі дуже добре пояснив, що таке синдром множинної особистості та застеріг, що дисоціація заради виживання наражає його на небезпеку. На жаль, він залишив Афінський центр раніше, ніж маленький товстий лікар зміг злити його в одну особистість назавжди й навчити альтернативних механізмів захисту. Йому наче відрізали руки, поки він грав на барабанах чи писав портрет. Ну чому вони не дозволили йому одужати, перш ніж кидати сюди?! Треба пам’ятати те, чого вчили доктор Кол і доктор Ґардінґ. Але все одно здавалося, що вже надто пізно…

— Ненавиджу сплутаний час, артуре, — прошепотів він. — Не мозок, а торговий автомат! Я хочу піти, артуре. Чуєш мене? Я маю піти зі сцени. Я надто довго тут був, мені недобре. Якщо чесно, мені кепсько. Хай хтось інший вийде на сцену. Має ж бути якась черга!

Раптом у нього під ногами земля милостиво розчахнулась і він провалився в нікуди.

(2)

Лише через сплутаний час вийшло так, що множинний Біллі (Біллі-М) опинився на сцені.

Уперше його збудила доктор Корнелія Вілбур у франклінській в’язниці — психіатр, яка лікувала відому пацієнтку зі СМО Сивілу. Вона ж і розповіла Біллі про те, що інші особистості багато років тому, у 1970-му, приспали його через спробу самогубства, і відтоді його утримують у такому стані, наче Ріпа ван Вінкля[4]. Вона розповіла про його психічний стан і пояснила, що він і є справжнім Біллі, якого колись народила його мати. Він — ядро.

Біллі було складно в це повірити. Він думав, що психіатри збожеволіли.

Після того першого разу у в’язниці він час від часу знов виходив на сцену в лікарні Ґардінґа, а потім і під час терапії у Афінському центрі. Після переведення до Ліми інші наново помістили його у ментальний кокон, щоб захистити від небезпек цієї установи.

Біллі-М вийшов з кімнати й озирнувся. Навколо все було дивним. «Щоразу, як я прокидаюся, — у мене неприємності. Щоразу, як я прокидаюся, мені кажуть, що я щось накоїв».

Йому хотілося побачитись із Мері. Вона писала, що їй уже краще і що її виписали. Біллі дуже хотів би, щоб вона приїхала провідати його в Лімі — йому стало б легше у її присутності.

Почулося брязкання ключів. Він повернувся й побачив, що до нього йдуть двоє наглядачів. Той, що нижче, сказав:

— Ось де він, Карле.

— Стань на шухер, — відповів інший.

Низький кивнув і став біля дверей у головну залу. Карл наближався. Біллі-М побачив, що з-під його картуза звисає довге кучеряве волосся. Він підійшов та сперся однією рукою на стіну у Біллі-М за спиною. Його сорочка смерділа потом.

Господи, хоч би він мене не чіпав…

— Міллігане, я хочу поговорити про дещо, це вкрай важливо для тебе, — відсутність переднього зуба робила його усмішку схожою на вищир.

— Про що? — він намагався не виказати страху.

Усмішка зникла, вищир лишився, голос став серйознішим:

— Про твоє здоров’я.

— Що ви маєте на увазі? — Біллі-М пробував відсунутися від нього.

Карл витяг з-за спини ручку від швабри й підніс її до підборіддя Біллі-М, притиснувши його до стіни.

— Такі психи, як ти, довго тут не живуть. Якщо ти хочеш зберегти здоров’я, виродку, тобі потрібне «в’язничне страхування від нещасних випадків» Карла Льюїса, — він опустив дрючок та постукав ним об долоню іншої руки. — Хтозна, коли саме до тебе ззаду підкрадеться якийсь недоумок та жахне стільцем об голову чи переріже горлянку уламком скла. І думаєш, йому потрібна для цього причина? Ні. Може, йому просто не сподобався твій вигляд. Ти навіть не уявляєш, на що здатні психи за шоколадний батончик. Якщо гратимеш за правилами — я можу зробити так, що з тобою такого ніколи не трапиться.

— Й-як?

— Ти всього лише гидкий жалюгідний ґвалтівник. На твоє життя всім начхати. Я знаю, що ти продаєш картини, а значить, можеш заплатити. Так от, перші п’ятдесят баксів віддаси у п’ятницю. І не жартуй зі мною, виродку, — він плюнув Біллі-М під ноги, розвернувся й пішов геть разом зі своїм приятелем.

Біллі-М з’їхав по стіні на підлогу. У коридорі більше нікого не було. Ноги трусилися. Хотілося вбити себе. Так само, як тоді, коли йому розповіли, що він заподіяв тим трьом жінкам. Але ні. Мері якось сказала: «Ти маєш жити, Біллі. Одного дня ти зможеш повернути борг суспільству. Тебе вилікують, і ти знов зможеш жити. Вільним і цілісним».

Доктор Кол теж порадив йому: «Зіграй з ними в їхню дурну гру й виживи, Біллі».

Аби тільки Учитель повернувся…

— Я ще не безнадійний, — прошепотів він. — Я не програв. Я ще можу битися.

Розділ 4

Рука містера