Читати книгу - "Вбити пересмішника"

тільки-но я припиню звертати на Джемі увагу, він тут-таки злізе. Й Атикус не помилився.

4

Решта моїх шкільних днів була не краща за перший. Справді, вводився якийсь нескінчений Проект, який переростав у Метод, через який штат Алабама витрачав силу-силенну кольорових олівців і картону для таблиць у щирих, проте безуспішних спробах навчити мене Груповій Динаміці. Десяткова система Дьюї, як її назвав Джемі, під кінець мого першого року поширилася по цілій школі, тож у мене не було можливості порівняти її з іншими методиками навчання. Я могла тільки дивитися навколо: Атикус і мій дядько, які навчалися вдома, знали все на світі, а чого не знав один, обов’язково знав другий. Ба більше, я не могла не помітити, що мій батько, який протягом років служив у законодавчих установах штату й обирався туди одностайно, ніколи не чував про ті нововведення, які наші вчителі вважали обов’язковими для розвитку Гідного Громадянина. Джемі, який вчився частково за старою, частково за Десятковою системою, успішно давав собі раду і самостійно, і в груповій роботі, але Джемі не надто вдалий приклад: жодна шкільна методика, вигадана людиною, не змогла б відірвати його від читання книжок. А от я знала тільки те, що вичитала у журналі «Тайм» і всякій іншій друкованій продукції, яка траплялася мені на очі вдома, і ледь просуваючись у тягучці шкільної системи округу Мейком, не могла позбутися враження, що мені чогось недодають. Чого саме недодають, я не знала, проте не вірила, що дванадцять років одноманітної нудьги — достеменно те, що замислив для мене штат.

У першому класі мої заняття закінчувалися на півгодини раніше, ніж у Джемі, який сидів у школі до третьої, і я мчала стрімголов повз Садибу Редлі, аж поки не зупинялася на нашому безпечному ґанку. Одного пообіддя, коли я летіла додому, щось впало мені в око, причому так різко, що я глибоко вдихнула, озирнулася і повернула назад.

На краю Садиби Редлі росли два віргінських дуби; їхнє коріння простяглося аж до провулку, і через нього дорога стала нерівною, вибоїстою. Дещо в одному з цих дерев і привернуло мою увагу.

З дупла якраз на рівні моїх очей стирчала срібляста фольга, підморгуючи мені у сонячному промінні. Я звелася навшпиньки, квапливо роззирнулася, залізла рукою в дупло і витягла дві пластинки жуйки без паперових обгорток.

Я хотіла була одразу почати жувати, але схаменулася — згадала, де я. Отож побігла додому і на нашій веранді роздивилася свою здобич. Жуйка здавалася свіжою. Я її понюхала — запах був добрий. Тоді лизнула і зачекала. Оскільки я не померла на місці, то тут-таки запхала її до рота — це була «Подвійна м’ятна».

Коли Джемі повернувся додому, він спитав, де я взяла стільки жуйки. Я сказала, що знайшла.

— Ніколи не їж того, що знаходиш, Скауте.

— Вона ж не на землі лежала, а на дереві.

Джемі щось буркнув.

— Чесне слово, на дереві. Вона стирчала з дупла отого дуба, що ближче до школи.

— Негайно виплюнь!

Я виплюнула. Все одно вже ніякого смаку не залишилося.

— Я он скільки часу жувала — і нічого, не померла, мене й не знудило навіть.

Джемі тупнув ногою.

— Хіба ти не знаєш, що навіть торкатися тих дерев не можна? Одразу помреш!

— А ти ж сам торкався їхнього будинку!

— То інша справа! Піди прополощи рота — і негайно, чуєш?

— Ще чого, тоді усякий смак пропаде.

— Якщо не прополощеш — розкажу Келпурнії!

Щоб не наражатися на сутичку з Келпурнією, я послухалася Джемі. З якоїсь причини мій перший шкільний рік спричинив великі зміни у наших стосунках: тиранство й несправедливість Келпурнії, її втручання у мої справи поступилися місцем незлобивому буркотінню і зауваженням загального характеру. Я, зі свого боку, йшла на великі самопожертви, тільки б її не провокувати.

Наближалося літо; ми з Джемі не могли його дочекатися. Літо було нашою улюбленою порою: ми спали на розкладачках на задній веранді або намагалися заснути у будиночку на дереві; літо завжди означало усілякі смачні наїдки; літо — це буяння кольорів на пекучому сонці, а найголовніше, літо — це Ділл.

Останнього дня у школі нас відпустили раніше, й ми з Джемі пішли додому разом.

— Гадаю, наш Ділл приїде завтра,— сказала я.

— Скоріше, післязавтра. Переправа через Міссісіпі затримає їх ще на день.

Коли ми порівнялися з віргінськими дубами біля Садиби Редлі, я всоте тицьнула пальцем на дупло, у якому знайшла жуйку, намагаючись переконати Джемі, що справді знайшла її там, і раптом побачила, що вказую на ще одну сріблясту обгортку.

— Бачу, Скауте, бачу!

Джемі озирнувся, дістав блискучий пакетик і обережно поклав його до кишені. Ми побігли додому й у себе на веранді роздивилися невеличкий футляр, замотаний у сріблясті обгортки з жуйок. У таких футлярах тримають обручки — він був з темно-червоного оксамиту і мав крихітну застібку. Джемі натиснув на застібку, кришечка відскочила. Всередині, одна на одній, лежали начищені й відполіровані монети. Джемі уважно оглянув їх.

— Монетки з головами індіанців,— сказав він.— Тисяча дев’ятсот шостого року, Скауте, а одна — тисяча дев’ятисотого. Вони дуже старовинні.

— Тисяча дев’ятисотого,— повторила я,— нічого собі!

— Помовчи хвильку, дай подумати.

— Джемі, як гадаєш, це чиясь схованка?

— Та навряд, тут крім нас ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...

— Дорослі собі схованок не облаштовують. Як думаєш, ми можемо взяти їх собі, га, Джемі?

— Навіть не уявляю, що робити, Скауте. Кому ми можемо їх повернути? Я точно знаю, що тут ніхто не ходить — Сесил обминає це місце десятою дорогою, коли йде додому.

Сесил Джейкобс, який жив на початку нашої вулиці, біля пошти, робив гак у цілу милю, йдучи до школи та зі школи, аби тільки уникнути Садиби Редлі й будинку старої місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Місіс Дьюбоз мешкала через два подвір’я від нас; усі сусіди сходилися у тому, що вона суща відьма. Джемі наважувався проходити повз її двір, тільки коли поруч з ним був Атикус.

— То що робитимемо, як гадаєш, Джемі?

Знахідка належала тому, хто знайшов, якщо хазяїн не зголоситься. Зірвати у сусідів камелію, ковтнути влітку парного молока з-під корови міс Моді, пригоститися чужим мускатним виноградом — усе це були цілком звичайні речі в нашій стичній культурі, але гроші — то зовсім інша справа.

— Знаєш що,— сказав Джемі,— ми їх