Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

вигляд.

— Шкода мого елегантного капелюха, — мовив тато. — Я купив його зовсім недавно й думалося, що переходжу в ньому цілу зиму.

— А може, тату, його хтось виловить гаком чи сачком на рибу? — спитала Біргітта.

— Не дуже в те віриться, — відповів тато. — Доведеться купляти нового.

— То позич грошей з моєї свинки-скарбнички, — сказала Біргітта.

— Дякую, донечко, — мовив тато. — Напевно, мені вистачить і своїх. Прикра пригода, але й таке буває восени, коли шумить-гуде негодонька, як ото співається в пісні.

Тільки тато проказав ті слова, як Біргітта згадала свій недокінчений вірш, знов сіла до столу й знов заходилася гризти олівець. Пелле застрибнув на інший стіл і чемненько там сидів. Та ось він загледів на Біргіттиному столі гумку. Обережно посунув її лапою. Тоді посунув ще, а потім посунув так, що гумка звалилась додолу. Пелле стрілою кинувся за нею, силкуючись узяти її в обидві лапи, але гумка відлетіла в другий бік кімнати. Пелле помчав за нею, вдарив по ній лапою та й ну ганяти її сюди-туди по кімнаті, кусати й муркотіти.

— Годі, Пелле! — прикрикнула Біргітта. — Чого це ти так розходився? Ти заважаєш мені дописати вірш!

Річ у тім, що завтра в Біргіттиній школі мав бути осінній ярмарок, де Біргітта мала прочитати свій вірш про осінь. Але вона й досі не могла придумати четвертого рядка. Тільки без кінця читала написане:

Літечко збігло, листя злітає

Й жовте-прежовте долі сідає.

Квіти зів’яли, осінь надворі…

Нараз у двері просунув голову Улле й заволав:

— ВІРШІ МОЇ НЕ ДУЖЕ БАДЬОРІ!

І вмить голова зникла. Бо якби не зникла, то Біргітта потягнула б її за чуб.

Шістнадцятий розділ

Пелле зустрічає давніх знайомих

Пелле образився, що йому не дозволили гратися гумкою. «Не хочу більше сидіти тут і помагати їй писати вірш, — подумав він. — Піду-но я собі на коротеньку вечірню прогулянку».

Сказано — зроблено. Я мало не обмовився, що Пелле надягнув шапочку і плащ, та, звісно ж, він того не зробив. У чому був, у тім і вийшов надвір, а незабаром видрібцем спустився попід стіною будинку на вулицю.

Та ось на вулиці з’явилося дурбило на ім’я Їм Петерсон. То був здоровецький пес, що жив у Петерсонів, тож тутешні коти прозвали і його Петерсоном, щоб не плутати з іншим Їмом, котрий також гасав вулицями. Пелле анітрохи не боявся Їма Петерсона, але про всяк випадок завжди залазив у підвальне віконце. І цього разу заліз у те віконце, що було найближче.

У підвалі було темно, як у мішку, але Пелле мав видющі очі, та й вуса в нього були настільки дивовижні, що він міг ними відчувати дорогу. Пелле пройшов углиб підвалу й наткнувся на прочинені двері. Відчинив їх носом і побачив маленьку кімнатчину, посеред якої стояв круглий стіл. Навкруг столу сиділа трійця його давніх знайомих — Монс, Біл і Бул. Авжеж, то були давні знайомі Пелле, та аж ніяк не добрі приятелі. То вони, а не хто інший, відібрали в нього його чудову медаль, бо їм здалося, що він нею хизувався.

Тепер вони втрьох сиділи накруг столу, й перед кожним із них стояло блюдце молока. Час від часу вони лизькали молоко, а в проміжках між лизьканням вели балачку. Саме тоді, як надійшов Пелле, говорилось про нього.

— Він і досі дере носа, — сказав Монс. — Вважає себе бозна-ким тільки через те, що живе в будинку, а не в повітці, як ми.

— Так, його знов треба провчити, — сказав Біл.

— Провчити та й усе, — підтакнув Бул.

Нараз у дверях з’явився Пелле. Він не чув нічого з їхньої балачки. Проте, кинувши на них погляд, замурчав, і, коли б мав хвоста, то шерсть на ньому стала б дибки.

Монс підморгнув Бідові, а Біл підморгнув Булові. Тоді Монс підійшов до Пелле, простягнув йому лапу й сказав:

— Ласкаво просимо, Пелле. Може, вип’єш з нами молока?

«Невже він роздобрився? — здивувався Пелле. — Здається, роздобрився».

— Блюдце молока ніколи не завадить, — голосно відповів Пелле.

І незабаром він уже сидів з ними за столом.

— Бачте, надійшла осінь, — сказав Біл.

— Еге ж, осінь надійшла, — підтакнув Бул.

— Підеш завтра з нами на осінню екскурсію? — спитав Монс Пелле.

— Не знаю, — відповів Пелле. — А що це за екскурсія?

— Ми, цебто наш гурт, щороку провадимо осінню екскурсію, — пожвавився Монс. — Цього року подамося лісом до Меларену ловити салаку.

— Що-що? — спитав Біл.

— Що ти патякаєш? — спитав Бул.

— Цитьте, — шепнув Монс, а вголос провадив далі. — Отож, ми збираємося ловити в озері Меларен салаку. Там стільки салаки, що можна ловити лапами.

— Але вони намокнуть, — занепокоївся Пелле.

— Зовсім трішки, — сказав Монс. — Салака того варта.

— О, я страшенно люблю салаку, — зізнався Пелле. — Мене дуже цікавить ця екскурсія.

— Тоді знай, що ми зустрічаємося о восьмій ранку біля сміттєвого бачка на моєму подвір’ї, — сказав Монс.

— Зрозуміло, — мовив Пелле. — Я прийду.

— Чудово, — зрадів Монс. — Ще я запропоную піти з нами Фрітцові та Фріді.

— Фрітцові та Фріді? — перепитав Пелле. — Чи це, бува, не ті осоружні чорні котенята з Горішньої Замкової вулиці, що завжди дряпаються?

— Та ні, — заперечив Монс. — Фрітц та Фріда дуже милі й, до того ж, вони мешкають у провулку Гірського Хребта.

— У кожнім разі, то на розі Горішньої Замкової вулиці, — сказав Пелле. — Гаразд, я прийду о восьмій ранку. А тепер мені пора додому, бо вже пізно.

Коли Пелле пішов, Монс так сміявся, що аж підстрибував. Біл і Бул страшенно здивувалися.

— Що ти задумав із салакою? — спитав Біл. — У Меларені не водиться салака.

— Так, салака в Меларені не водиться, — підтакнув Бул.

— Баранячі ваші голови, — сказав Монс. — Хіба не розумієте, що я це вигадав тільки для того, щоб заманити його до озера? А там ми його гарненько скупаємо!

— Скупаємо? — спитав Біл.

— Він збирається купатися? — спитав Бул.

— Звичайно, ні, — відповів Монс. — Ми пхнемо його у воду. Може, тоді він перестане дерти пиху. Холодна купіль дуже корисна.

— Прекрасно, — згодився Біл.

— Чудесно, — додав Бул.

Сімнадцятий розділ

Найкраще сміється той, хто сміється останній!

Наступного ранку Пелле, Монс, Біл, Бул, Фрітц та Фріда зустрілися біля сміттєвого бачка.

— Не забудьте вдавати із себе добрих приятелів, — ще до приходу Пелле попередив їх усіх Монс. — І щоб ніхто з вас ані найменшим нявканням не прохопився, що ми надумалися з нього покепкувати.

— А хіба не можна його в лісі трішки подряпати? — спитали Фрітц