Читати книгу - "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно"

похвалитися, що таємничий ключик лежить у нього в кишені. Щоб не прохопитися словом, він стягнув з голови ковпачок і запхнув його собі в рот.

П’єро благав вести його до Мальвіни.

Буратіно на мигах пояснив цьому дурнилу, що зараз темно й небезпечно, а от коли розвидниться, вони побіжать до дівчинки.

Примусивши П’єро знову сховатися в кущі мімози, Буратіно вимовив повстяним язиком, оскільки свого рота він заткнув ковпачком:

— Рожкажуй.

— Так-от, якось уночі шумів вітер.

— Про це ти вже рожкажував.

— Так-от, — вів далі П’єро, — я, розумієш, не сплю і раптом чую: у вікно хтось різко постукав…

«Синьйор Карабас Барабас пробуркотів:

— Кого це принесло в таку негоду?

— Це я, Дуремар, — відповіли за вікном, — продавець лікувальних п’явок. Дозвольте мені обсушитися біля вогню».

Мені, розумієш, дуже закортіло подивитися, які бувають продавці лікувальних п’явок. Я потихеньку відсунув краєчок завіски й просунув голову до кімнати. Коли це бачу… Синьйор Карабас Барабас підвівся з крісла, наступив, як завжди, собі на бороду, вилаявся й відчинив двері.

Увійшов довгий, мокрий-мокрий чоловік з маленьким-маленьким обличчям, зморщеним, як стара печериця. На ньому було поношене зелене пальто, на поясі теліпалися щипці, гачки й шпильки. В руках він тримав бляшанку й сачок.

— «Якщо у вас крутить живіт, — сказав він, уклоняючись так, ніби спина в нього була зламана посередині, — якщо у вас нестерпно болить голова або стукає у вухах, я можу прикласти вам за вуха півдюжини чудових п’явок.

Синьйор Карабас Барабас пробурчав:

— К бісу, ніяких п’явок! Можете сушитись біля вогню скільки влізе.

Дуремар став спиною до печі.

Від його зеленого пальта одразу ж пішла пара й почало тхнути баговинням.

— Кепсько йде торгівля п’явками, — сказав він знову. — За шматок холодної свинини й склянку вина я ладен прикласти вам до стегна дюжину найкращих п’явок, якщо у вас ломить кістки…

— К бісу, ніяких п’явок! — заволав Карабас Барабас. — Їжте свинину й пийте вино.

Дуремар заходився їсти свинину, обличчя в нього стягувалось і розтягувалось, наче гумове. Попоївши й випивши, він попрохав щіпку тютюну.

— Синьйоре, я ситий і зогрітий, — мовив він. — Щоб відплатити за вашу гостинність, я відкрию вам таємницю.

Синьйор Карабас Барабас попихкав люлькою і відповів:

— Є тільки одна таємниця в світі, яку я хотів би знати. На все інше мені наплювати і начхати.

— Синьйоре, — знову сказав Дуремар, — я знаю велику таємницю, її повідомила черепаха Тортіла.

Карабас Барабас вирячив очі, схопився з місця, заплутався у власній бороді, полетів просто на переляканого Дуремара, притис його до свого живота й заревів, як бугай:

— Найлюб’язніший Дуремаре, найдорогоцінніший Дуремаре, кажи, кажи швидше, що тобі повідомила черепаха Тортіла!

Тоді Дуремар розповів йому таку історію:

— Я ловив п’явок у якомусь брудному ставку неподалік Міста Дурнів. За чотири сольдо в день я наймав одного бідного чоловіка, — він роздягався, заходив у ставок по шию і стояв там, поки до його голого тіла присмоктувалися п’явки.

Потому чоловік виходив на берег, я оббирав із нього п’явок і знову посилав його в ставок. Коли ми наловили таким чином достатню кількість цих лікувальних створінь, з води раптом випірнула зміїна голова.

— Слухай, Дуремаре, — сказала голова, — ти перелякав усе населення нашого чудового ставка, ти каламутиш воду, ти не даєш мені спокійно відпочивати після сніданку… Коли закінчиться це неподобство?

Я побачив, що це звичайнісінька черепаха, і, ніскілечки не боячись, відповів:

— Доки не виловлю усіх п’явок у вашій брудній калюжі.

— Я готова відкупитися від тебе, Дуремаре, аби ти тільки дав спокій нашому ставку й більше ніколи сюди не приходив.

Тоді я почав знущатися з черепахи:

— Гей ти, стара плавуча валізо, дурна тітко Тортіло, чим це ти можеш від мене відкупитися? Хіба що своєю кістяною накривкою, під яку ховаєш лапи та голову… Я продав би твою накривку на гребінці.

Черепаха аж позеленіла від люті й сказала мені:

— На дні ставка лежить чарівний ключик. Я знаю одного чоловіка, — він ладен зробити все на світі, аби дістати цього ключика.

Не встиг Дуремар вимовити ці слова, як Карабас Барабас заволав щосили:

— Цей чоловік — я! я! я! Найлюб’язніший Дуремаре, чому ж ти не взяв у черепахи ключика?

— Іще чого! — відповів Дуремар, і все його обличчя так взялося зморшками, що знову стало схоже на стару печерицю. — Іще чого! — проміняти найкращих п’явок на якийсь там ключик… Коротко кажучи, ми полаялися з черепахою, і вона, здійнявши лапу над водою, сказала:

— Присягаюсь — ні ти, ні хтось інший не одержить чарівного ключика! Присягаюсь — його одержить тільки та людина, яка примусить усе населення ставка попросити мене про це.

І, піднявши лапу, черепаха занурилася у воду.

— Треба, не гаючи ні хвилини, бігти до Країни Дурнів! — загорлав Карабас Барабас, похапцем засовуючи кінець бороди до кишені й хапаючи шапку та ліхтар. — Я сяду на березі ставка. Я буду солодко посміхатися. Я благатиму жаб, пуголовків, водяних жуків, щоб вони просили черепаху… Я пообіцяю їм півтора мільйона найжирніших мух… Я ридатиму, як самітна корова, стогнатиму, як хвора курка, плакатиму, як крокодил. Я впаду навколішки перед найменшим жабенятком… Ключик повинен бути в мене! Я піду до міста, я ввійду до одного з будинків, я пройду до кімнати під сходами. Я знайду маленькі дверцята, — повз них усі ходять, і ніхто їх не помічає. Я встромлю ключик у замкову щілину…»

— В цю мить, Буратіно, ти сам розумієш, — розповідав далі П’єро, сидячи під мімозою на прілому листі, — мені стало так цікаво, що я висунувся із-за завіски… І тут синьйор Карабас Барабас побачив мене.

— Ти підслухуєш, негіднику! — І він метнувся, щоб схопити мене й кинути у вогонь, але знову заплутався в бороді й зі страшенним гуркотом, перекидаючи стільці, простягся на підлозі.

Не пам’ятаю вже, як я опинився за вікном, як переліз через паркан. У темряві шумів вітер і періщив дощ.

Чорну хмару над моєю головою освітила блискавка, і за десять кроків позад себе я побачив Карабаса Барабаса та продавця п’явок. Я подумав: «Кінець», спіткнувся, упав на щось м’яке й тепле, ухопився за чиїсь вуха… Це був сірий заєць. Він з переляку заверещав, високо підстрибнув, але я міцно тримав його за вуха, і ми поскакали в пітьмі через поля, виноградники, городи. Коли заєць стомлювався й сідав, ображено смикаючи роздвоєною губою, я цілував його в лобик.

— Ну будь ласка, ну ще трошки пострибаємо, сіренький…

Заєць зітхав, і ми знову