Читати книгу - "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно"

мчали невідомо куди — то праворуч, то ліворуч.

Коли хмари розвіялись і зійшов місяць, я побачив під горою містечко з похиленими в різні боки дзвіницями.

По дорозі, що вела до міста, бігли Карабас Барабас і продавець п’явок.

Заєць сказав:

— Ехе-хе, ось воно, заяче щастя! Вони прямують до Міста Дурнів, щоб там найняти поліцейських собак. Тепер нам гаплик!

Заєць занепав духом, уткнувся носом у лапки й звісив вуха. Я просив, я плакав, я навіть кланявся йому до ніг. Заєць не ворушився. Та коли з міста вимчали галопом два кирпаті бульдоги з чорними пов’язками на правих лапах, заєць дрібно затремтів усім тілом. Я ледве встиг скочити на нього верхи, як він накивав п’ятами.

Решту ти сам бачив, Буратіно.

П’єро закінчив свою розповідь, і Буратіно запитав його обережно:

— А в якому будинку, в якій кімнаті під сходами оті дверцята, що їх відмикає ключик?

— Карабас Барабас не встиг розповісти про це… А втім, хіба нам не однаково, — адже ключик на дні ставка… Ми ніколи не спізнаємо щастя.

— А оце ти бачив?! — вигукнув йому просто в вухо Буратіно. І, витягнувши з кишені ключик, покрутив ним перед носом П’єро. — Ось він!

Буратіно й П’єро приходять до Мальвіни, але їм доводиться одразу ж тікати разом з нею та пуделем Артемоном

Коли сонце підбилося над скелястим гірським шпилем, Буратіно й П’єро вилізли з куща й побігли полем, яким минулої ночі кажан вів Буратіно від будинку дівчинки з блакитним волоссям до Країни Дурнів.

На П’єро смішно було дивитись, — так він квапився швидше побачити Мальвіну. — Послухай, Буратіно, — запитував він через кожні п’ятнадцять секунд, — як ти гадаєш, вона мені зрадіє?

— А я звідки знаю…

Через п’ятнадцять секунд ізнову:

— Послухай, Буратіно, а що, як вона не зрадіє?

— А я звідки знаю…

Нарешті вони побачили білий будиночок з намальованими на віконницях сонцем, місяцем і зорями. З димаря вився димок. Над ним пливла невеличка хмаринка, схожа на котячу голову.

Пудель Артемон сидів на ґанку і час від часу гарчав на цю хмаринку.

Буратіно не дуже хотілося повертатись до дівчинки з блакитним волоссям. Але він був голодний і ще здалека вловив носом запах пряженого молока.

— Якщо цьому дівчиську знову заманеться нас виховувати, ми нап’ємось молока — і я нізащо тут не залишусь.

У цю мить Мальвіна вийшла з будинку. В одній руці вона тримала порцеляновий кавник, у другій — кошичок з печивом. Очі в неї все ще були заплакані, — вона була певна, що щури поцупили Буратіно з хижки й з’їли його. Тільки-но вона сіла до лялькового столу на піщаній стежці, як блакитні квіти заколихалися, над ними злетіли метелики, наче білі та жовті листочки, і з’явилися Буратіно й П’єро.

Мальвіна так широко розплющила очі, що обидва дерев’яні хлопчики могли б вільно туди стрибнути. Побачивши Мальвіну, П’єро забелькотів слова — такі недоладні й безглузді, що ми їх тут не наводимо.

А Буратіно сказав, наче нічого й не сталося:

— Ось я його привів, виховуйте…

Мальвіна нарешті зрозуміла, що це не сон.

— Ох, яке щастя! — прошепотіла вона, але одразу ж категорично додала: — Хлопчики, негайно йдіть умиватися й чистити зуби. Артемоне, проведи хлопчиків до криниці.

— Бачиш, — пробуркотів Буратіно, — утовкмачила собі в голову — митися, чистити зуби! Кого завгодно зі світу зживе чистотою.

І все ж таки вони помились. Артемон китичкою на кінці хвоста почистив їм курточки.

Посідали до столу. Буратіно їв, аж за вухами лящало. П’єро навіть не надкусив жодного тістечка; він дивився на Мальвіну так, мовби вона була зроблена з мигдалевого тіста.

Нарешті їй це набридло.

— Послухайте, — сказала вона йому, — що ви таке побачили в мене на обличчі? Снідайте, будь ласка, спокійно. — Мальвіно, — відповів П’єро, — я вже давно нічого не їм, я складаю вірші.

Буратіно аж затрусився зо сміху.

Мальвіна здивувалась і знову широко розплющила очі.

— Тоді почитайте нам ваші віршики.

Гарненькою рукою вона підперла щоку і підвела гарненькі очі до хмаринки, схожої на котячу голову.

П’єро почав читати віршики з таким завиванням, ніби сидів на дні глибокої криниці:

Мальвіна втекла у далекі краї,

Пропали всі мрії й надії мої…

Ридаю, не знаю — в який бік податись?

З ляльковим життям чи не краще розстатись?

Не встиг П’єро прочитати, не встигла Мальвіна похвалити віршика, який їй дуже сподобався, як на піщаній стежинці з’явилася жаба.

Страхітливо вирячивши очі, вона промовила:

— Сьогодні вночі черепаха Тортіла, що вже вижила з розуму, розповіла Карабасові Барабасові все про золотий ключик.

Мальвіна злякано зойкнула, хоча нічого не зрозуміла. П’єро, неуважний, як усі поети, щось безтямно вигукнув, але що саме — тут не наводимо. Зате Буратіно відразу підхопився і почав напихати кишені печивом, цукром та цукерками.

— Біжімо якомога швидше! Якщо поліцейські собаки приведуть сюди Карабаса Барабаса — нам каюк!

Мальвіна зблідла, як крило білого метелика. У П’єро сяйнула думка, що вона вмирає, і він перекинув на неї кавник. Гарненька сукня Мальвіни була геть залита какао.

Враз із голосним гавкотом підбіг Артемон, — це ж йому доводилося прати Мальвінині сукні, — схопив П’єро за комір і почав трясти, аж поки той благально вимовив:

— Годі, будь ласка…

Жаба дивилася виряченими очима на цю метушню і знову сказала:

— Карабас Барабас із поліцейськими собаками будуть тут за чверть години.

Мальвіна побігла перевдягатися. П’єро розпачливо заламував руки й намагався навіть упасти навзнак на піщану стежку. Артемон тягнув клунки з хатніми речами. Двері грюкали. Горобці нестерпно цвірінчали на кущах. Ластівки шугали понад самою землею. Сова, щоб посилити паніку, дико зареготала на горищі.

Тільки Буратіно не розгубився. Він нав’ючив на Артемона два клунки з найнеобхіднішими речами. На клунки посадовив Мальвіну, зодягнену в гарну дорожню сукню. П’єро він наказав триматися за хвіст Артемона. Сам став попереду:

— Тільки без паніки! Тікаймо!

Коли всі вони, — себто Буратіно, що мужньо крокував попереду собаки, Мальвіна, яка підстрибувала на клунках, і позаду П’єро, начинений замість тверезого розуму безглуздими віршами, — коли вони вийшли з густої трави на рівне поле, з лісу висунулась розкуйовджена борода Карабаса Барабаса. Він заслонив долонею очі від сонця й оглядав місцевість.

Запеклий бій на узліссі

Синьйор Карабас тримав на припоні двох поліцейських собак. Побачивши на рівному полі втікачів, він роззявив зубасту пельку.

— Ага! — загорлав і